МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » Статті » Мои статьи

В пошуках національної ідентичності

   В пошуках національної  ідентичності

Процес глобалізації, який потужно набирає сили, ставить перед діячами культури нові виклики, серед яких – пошук національної ідентичності.  Проголосивши незалежність і приступивши до розбудови сучасної держави, ми зустрілися з новою ситуацією в світі, коли уявлення про „національний” продукт чи „національну” індустрію стають фікцією. Все це спонукає не лише до уважного й виваженого ставлення до аналізів і прогнозів, ідеологій і алармістських настроїв ери глобалізації, але й до конкретних дій. Враховуючи історичний розвиток України, однією з важливих.  складових  формування національної ідентичності можна вважати забезпечення інтенсивності культурних зв’язків різних регіонів. В цьому сенсі образ козака Мамая – культурного героя українців, актуалізований   Музеєм історії міста внаслідок проведення історико-культурологічних фестивалів, набуває унікального значення творення модерної української нації. Про це свідчить і колекція образотворчого мистецтва, зібрана під час проведення цих заходів для створення у Дніпродзержинську музею козаків Мамаїв – майбутнього центру народної культури у регіоні.
         Символічно, що перша презентація художнього альбому «Козак Мамай. Колекція образотворчого мистецтва майбутнього музею Мамаїв» відбулася саме у Львові, де кожен камінь дихає історією. Камінь покладено в основу  історичної назви і нашого міста – Кам’янське: енергії природного каміння дніпрового ландшафту і рукотворного старожитнього міського середовища дали потужну творчу наснагу проекту, в якому взяли участь як галичани, так і дніпряни.  
          Місце презентації видання  пов’язане також з тісною багаторічною співпрацею, що склалася між  Львівським музеєм історії релігії та Музеєм історії міста Дніпродзержинська. У липні 2009 року, у місті Львові, з великим успіхом експонувалась виставка «Мамай-fest: галицька проекція». Відкриття цієї виставки стало приводом до заснування Мамаєвого товариства, яке об’єднало митців Галичини та Наддніпрянщини. Так почався потужний рух за утвердження національних символів в українському модерному мистецтві. В листопаді 2014 року Львівський музей історії релігії презентував у місті Дніпродзержинську виставку «Репресована церква» – про трагічну долю та тріумфальний вихід з підпілля Української Греко-католицької церкви. Ці проекти – спільні творчі пошуки двох українських музеїв відповідей на непрості запитання відвідувачів – як вистояти в часи війни, стимулювати в собі сили на спротив загарбнику та духовну подвижницьку працю для  Вітчизни.
        Тому не дивно, що у львівському творчому середовищі презентація художнього альбому, над яким спільно працювали дніпродзержинські та львівські музейники, художники, мистецтвознавці, комп’ютерники, викликала велику цікавість. І не тільки у Львові. З Вінниці приїхали художники Ірина Кравченко та Іван Горобчук, з Тернополя – Богдан Ткачик, з Краматорська – Вячеслав Гутиря, з Дніпродзержинська –  Гарнік Хачатрян.
       Що ж представляє собою презентоване видання, приурочене до 200-річного ювілею Тараса Шевченка? Це колекція живопису, графіки, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва з фондів Музею історії Дніпродзержинська, чільне місце у якій займають твори, подаровані Клубом українських мистців (м. Львів)  Музею історії Дніпродзержинська  у 2013 р. В каталозі також представлені художні відтворення  народної  картини «Козак Мамай» у виконанні студентів Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша (директор – відомий мистецтвознавець, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Василь Откович). Матеріали видання містять також дослідження з історії цієї народної картини, висвітлюють її сучасні рецепції, описують особливості історико-культурологічного фестивалю «Мамай-fest». Велику цікавість викликає проект, втілений у життя під час VII історико-культурологічного фестивалю «Мамай-fest». Це мапа України, складена, неначе з пазлів, з окремих картин,  представлених обласними осередками НСХУ.
          Під час підготовки художнього альбому  до друку довелося тісно співпрацювати з  Орестом  Скопом, заслуженим діячем мистецтв України, який здійснив художнє оформлення альбому. Якісну верстку та друк забезпечив львівський дизайнер Ігор Заєць.  Статті підготували Зоряна Білик, заступник директора Львівського музею історії релігії,   Ірина Сизоненко, мистецтвознавець, член НСХУ.
         Перші відгуки діячів культури та мистецтва, зроблені  Орестом Малиць,  директором  Львівського музею історії релігії, Василем Отковичем, директором Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша,  вже стали частиною постфестивальної історії. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка   Роман Лубківський, підкресливши велике значення видання  для вивчення національної культури українського народу, назвав великим характерництвом появу в фондах Музею історії Дніпродзержинська потужної художньої колекції, об’єднаної образом козака Мамая. Висновок відомого українського мистецтвознавця Романа Яців став підсумком багаторічної роботи музею історії Дніпродзержинська з популяризації духовної спадщини українського народу. Він також оголосив наступне завдання –  визнання образу Мамая частиною  Всесвітньої спадщини Юнеско.
         Але об’єднуючі українську націю символи та знаки не обмежуються лише непересічним образом козака Мамая. Пошуки національної ідентичності привели          учасників презентації до  старожитнього села Віжомля, перша згадка про яке сягає 1376 р. Тоді воно називалося Ожомля.
          Подорож, навіть невелика,  спонукає до спілкування, коли вдається познайомитися з життєвими історіями конкретних людей. Від Ореста Скопа вперше дізналась про його батьків – Андрія та Стефанію Скоп. Їх називали не «діти війни», на відміну від наших краян, а «підозрілим елементом», хоч довелось сповна пройти дорогою страждань і утисків. У 1946 р. тата Стефанії – Йосипа Лазара, зв’язкового УПА,  розстріляли під час облави у с. Кільчиці на Самборщині недалеко від рідної хати. Стефанії разом з матір’ю вдалося втекти городами до Дністра. Того дня був вилив води й облава далі не сунулась. Втікачки до темноти відлежувались в воді між кущами й молили Бога про порятунок. Потім довелось йти сорок кілометрів пішки до іншого села, де їх прихистили рідні. Голова колгоспу, родом зі Сходу України, знаючи про минуле родини, зберіг таємницю й Стефанія та її мати уникнули арешту. Про високу моральність їхніх односельчан свідчить той факт, що умисно вони зайняли хату Лазарів, оберігаючи до повернення господарів. У 1949 р., після амністії,  Стефанія вирушила до Львова, де влаштувалася  бавовняно-прядильній фабриці -   своєрідному концтаборі для жінок, де травматизм зашкалював. Заснувши у нічну зміну біля веретена, жінки легко могли лишитися руки; легені набивалися ватою, що літала у повітрі, неначе тополиний пух. В тому пеклі  пані Стефанія відпрацювала майже сорок років, але не втратила життєвого оптимізму. «Проживи кожен день радісно», - ця настанова залишалась у спадок Оресту Скопу від матері та бабці Катерини, що свідчить про високий моральний дух цих людей. Згадалася моя бабуся – з її атрофованими від колгоспної роботи руками, але великою життєвою мудрістю, що давала моральні настанови. І коли говорять про відмінну національну ідентичність різних регіонів України – не вірю, ідентичність в усній історії, записаній від наших бабусь та дідусів, де чітко розрізняються Добро та Зло.
        Так у роздумах про життєві історії відкрилась нам старожитня Віжомля – мальовниче українське село поважного історичного віку. Збереглися спогади, що напередодні Другої світової війни там перебувала група студентів філософського факультету Ягеллонського університету для військового вишколу. Серед них  був і молодий Кароль Войтила.  Разом з іншими студентами майбутній Папа Римський допомагав будувати місцеву школу й мостити дорогу поміж Яворовом і Судовою Вишнею.
      Сьогодні найбільше вражає центральна частина села, де розташований православний храм Воскресіння Христового. Один з перших храмів там  було споруджено в 1560 р., в подальшому він неодноразово перебудовувався. У міжвоєнний період мешканці села задумали звести нову муровану церкву, замовивши  в 1938 році  проект у архітектора  Льва Левинського. Але події Другої світової війни перешкодили його реалізації. «Ми знайшли старий проект, - розповідає виходець із села, який нині всіляко опікується побудовою нової церкви, кандидат фармацевтичних наук Володимир Мусянович. - Він існує у двох примірниках: один зберігається у нашій церкві, інший - у відділі рукописів бібліотеки імені В. Стефаника. Але ця церква була надто великою, тому в архітектора Святослава Крупчука замовили новий проект». Храм Воскресіння Христоовго зустрів нас тишею і спокоєм, гармонійним поєднанням мистецьких талантів Ореста  Скопа, який виконав розпис, Володимира
 Іванишина, різьблення якого гармонічно доповнювало інтер’єр та Валерія  Шиленка, який виконав витончені вітражі.
           Колись запорожці, характеризуючи храм Божий, який вражав їх своєю красою, говорили про нього «Се рай Божий на землі». Ця церква вражала своєю енергетикою – надзвичайна легкість в поєднанні зі святістю, характерною для подібних місць. Найбільше вразили образи Божої Матері, Ісуса Христа на царських воротах, архангелів Михаїла та Гавриїла,  євангелістів, створені Орестом Скопом. Вони не відлякували своєю суворістю, а навпаки – притягували якоюсь неймовірною світлою радістю буття, залишеною йому у спадок від бабці Катерини. . Неймовірно, але образи святих, бачені в майстерні художника на Пекарській, в церкві виглядали зовсім по-іншому, набувши сакральних рис. Світлі прозорі кольори, використанні при написанні полотен, не зовсім канонічні, на перший погляд, не просто притягували погляди, вони  очищали душу від мирських проблем та суєти. Сам художник вважає, що раніше малювали глиною й було обмаль кольорів, та з часом глина темнішала й образи відповідно ставали суворими. Саме їх потім копіювали українські іконописці. Але навіть веселка має сім кольорів, тому митець значно збагатив кольорову палітру під час написання ікон.
          Вражала старожитня дерев’яна триярусна квадратова стовпова дзвіниця з нахиленими до середини стінами, вкрита наметовим дахом, увінчаним ліхтарем з маківкою, розташована біля церкви. Там збереглися автентичні царські врата з глибокою позолотою.
        Нижче від церкви Воскресіння Христового, у  рік 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, встановлено погруддя Великому Кобзареві. Тут також відчувається енергетика львівських митців: автор скульптурного портрету народний художник України Яків Чайка, архітектор - Орест Скоп. Здається, що Шевченко ніби завітав до села, аби в котре нагадати нам, українцям, чиїх батьків ми діти, що Україна починається з нас і саме ми відповідальні за її долю. Найголовніше ж те, що розмита культурна і національна ідентичність спричиняє розмивання й моральної ідентичності. Ідентичність – це приналежність. А отже – відповідальність за тих, до кого належиш. І відповідальність ПЕРЕД ними.

Наталія Буланова, к. іст. н., директор Музею історії міста

 


 

Категорія: Мои статьи | Додав: museumkamyanske (17.03.2015) | Автор: Наталія Буланова, к. іст. н., дирек
Переглядів: 307 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання