МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » Статті » Мои статьи

Харків: записки музейника після відкриття виставки

 «Мамай  єднає Україну», - з такою назвою у харківській галереї «Мистецтво Слобожанщини» нещодавно експонувалась  виставка з фондів Музею історії міста Дніпродзержинськ. Цей пост-фестивальний арт-проект вже став сприйматися як «Мандруючий Мамай», – кілька місяців тому, на День Незалежності України, виставка приймала перших відвідувачів у Національному музеї Тараса Шевченка у Києві.
…Очевидно, в житті нічого не буває випадкового. Сім років тому, щойно започаткувавши історико-культурологічний фестиваль «Мамай-fest», життєві дороги привели мене до Львова, на вулицю Пекарську, де у старожитньому будинку знаходиться майстерня Ореста Скопа.  Цей художник вже майже двадцять років малює Мамаїв,  присвятивши  свої твори пам’яті українських бандуристів, кобзарів, лірників, страчених сталінським режимом. Сам митець визначив призначення картин таким чином: «Козак Мамай – це просторовий проект: картини розходяться по всьому світу і засвідчують пам’ять про цих замордованих людей». Давши обітницю створити триста картин, відповідно кількості учасників з’їзду народних виконавців, скликаного у 1934 р. у Харкові, і підступно знищених владою, Орест Скоп  намагався продовжити таким чином життя кобзарів на духовному рівні.
Спочатку був сон: уві сні страчені музики благали митця вирвати їх із небуття, втіливши у на полотні. Художник побачив ці образи у харківському театрі, де був останній з’їзд кобзарів, після чого сліди їх загубилися у вічності.  Тому Харків з’явився на шляху мандруючого Мамая не випадково – адже саме там вісімдесят років тому відбувся цей страшний злочин сталінського режиму. Ця ж історія стала основою для сюжету нового фільму Олеся Саніна «Поводир» (попередній фільм цього режисера «Мамай» теж брав участь в одному з «Мамай-фестів»), який був номінований на «Оскар», а нині з великим успіхом демонструється в кінотеатрах України.
Звичайно, було трохи моторошно везти музейну колекцію  майже у прифронтову зону, де час від часу активізуються сепаратисти, відбуваються диверсії і теракти. З пам’яті ніяк не йшов нелюдський образ розлюченої жінки, як виявилося, медпрацівника, що ночами добивала покаліченого тітушками українського патріота. З іншого боку – Харків не тільки перша,  а й інтелектуальна столиця, з давніми традиціями інтелігентності і меценатства – українська земля, яка особливо потребує сьогодні оберегу та захисту.
Всі сумніви залишилися позаду вже в самому місті, яке майоріло українськими прапорами, вітало величним постаментом знесеного пам’ятника Леніну, простором своїх площ та вулиць. Дуже рідко, в порівнянні з Дніпропетровськом,  зустрічалася  жовто-блакитна символіка на перехожих і автомобілях, натомість набагато частіше траплялися військові в камуфляжі.  Найбільше вразили люди, з якими довелося спілкуватися. Відома харківська журналістка Таня Бабіна, що з перших хвилин спілкування заразила своєю іскристою енергетикою, так щільно склала програму перебування у Харкові, що фактично  хвилини вільної не було. Зустрічі, інтерв’ю, відвідування майстерень митців, спілкування, і нарешті – відкриття виставки в галереї «Мистецтво Слобожанщини».
Харків не такий, яким ми бачимо його з екранів телевізорів: він не сплюндрований російською пропагандою, не безликий, не холодно-зверхній, він – живий. І свідченням цього є волонтери, справжні бійці невидимого фронту. Люди різних професій, різного статку і віку, вони не шкодують сил, підтримуючи українську армію. Багато з них є друзями Тетяни Бабіної, учасниками заснованого журналісткою культурного центру «Сірін» та ділового альянсу «Міленіум», які за умов російської військової агресії стали волонтерами.
Переважна більшість з них – російськомовні, є росіяни за походженням, але всі вони своєю батьківщиною вважають Україну. Це розуміння прийшло тільки з війною, коли потрібно обирати між добром і злом, ворогом і другом. Воєнний час залишає поза життєвими сюжетами будь-яке лукавство і нещирість. І це відчувається на різних рівнях спілкування: як у волонтерському, так і у мистецькому середовищах, навіть у бізнес-колах. Чимало представників останнього об’єднує клуб «Ротарі», вони  регулярно жертвують на українське військо значні кошти, беруть участь у благодійного, аукціонах. Мені довелось анонсувати виставку «Мамай єднає Україну» на зібранні харківського клубу «Ротарі» у фешенебельному шикарному готелі «Прем’єр».
Ця  війна розкрила як найкращі якості людської природи, так і найгірші. За кілька днів до того цей готель намагалися підірвати під час перебування там делегації з Нідерландів, на щастя Харківське СБУ вчасно знешкодило диверсійну групу, очолювану жінкою. Найбільше зацікавила бізнесменів-ротаріанців дата смерті Мамая, і в ході дискусії перемогла думка, що народний герой – безсмертний. Він живе і сьогодні, у фронтовому чи  повсякденному  житті, наділяючи українську націю непереможною силою та мужністю. Мамаї сьогодні – серед мужніх українських кіборгів, котрі не шкодуючи життя, захищають донецький аеропорт, від численних атак переважаючого живою силою й технікою ворога. Хотілося б тільки, щоб кулі їх не брали, так само як Мамая-характерника, але на жаль, в глобалізованому суспільстві не місце давнім віруванням та легендам. Вони залишаються за кадром повсякденності, у мистецькому середовищі. Не випадково і в Харкові знайшлися свої художники, що малюють Мамаїв. Приміром, Олександр Вакуленко, картини якого стали органічним доповненням виставки Музею історії Дніпродзержинська  у галереї «Мистецтво Слобожанщини».  
Відкриття  «мамайської експозиції», присвяченої страченим кобзарям у 1934 р., стало помітною  подією у культурному житті Харкова. Вона зібрала творчих людей, активістів громадських організацій, представників місцевої влади, волонтерів, журналістів. Сьогодні всім спільно потрібно відроджувати  нашу історичну пам’ять, бо сплячий розум  породжує потвори, наприклад – у вигляді сепаратизму.  Україна, як ніколи, сьогодні потребує єдності, символічно відображеної художниками з різних областей у мапі «Мамай єднає Україну». Мамай – захисник рідної землі, стоїть на сторожі нашого суверенітету, щоб не дати ворогові знищити нашу націю.
Приємно було зустріти під час відкриття виставки добрих друзів з різних міст України – харківського мистецтвознавця Андрія  Корнєва, художницю Олю Іванюк-Самойлік, яка після окупації Криму, змушена була шукати притулку в Києві, вже знайомих мені волонтерів – видавців, бізнесменів, журналістів, істориків. Серед них – Валерій Романовський, кандидат історичних наук, який в цей час проходив вишкіл, щоб відправитися  добровольцем на фронт. За день до мого приїзду у Харкові підірвали паб, в якому збиралися волонтери, кілька їхніх друзів знаходилися в опіковому центрі, але напруження не відчувалося. Просто ті, хто мусив  їх провідувати, переглянувши виставку, швиденько поїхали до лікарні.
Сьогодні колекція живопису вже повернулася до музейних фондів. Але Мамай залишився в Харкові у світлинах з виставки, які волонтери відправляють нашим воїнам на фронт, в зону АТО, а точніше – на передній край російсько-української війни. Залишився захищати українську землю…

Наталія БУЛАНОВА, кандидат історичних наук,
директор Музею історії Дніпродзержинська

..

Категорія: Мои статьи | Додав: museumkamyanske (06.01.2015) | Автор: Наталія БУЛАНОВА, к.і.н.
Переглядів: 396 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання