МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » 2012 » Січень » 28 » Народний одяг
16:03
Народний одяг
Народний одяг

    Характерною рисою традиційного українського одягу є надзвичайна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.

 .........................
 Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Українська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися з полотна різної якості.

     Основними типами сорочки були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочці надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.

     Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода.
..........................

Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок.

Крім нагрудних юпок, існували й різновиди верхнього одягу — холості (неутеплені) та ватяні юпки, круглі ватяні кохти (ватянки). У цих виробах було більше клинів, бантових або подвійних складок, а спинка часом відрізалася по лінії талії. Використовувалися однотонні або орнаментовані фабричні тканини. Верхня, більш дорога й нарядна, відтінялася гармонуючою, але недорогою підкладкою, а іноді й ватяною прокладкою, що їх прошивали ручним швом, а пізніше — машинною строчкою. Цей тип одягу увібрав кращі традиції конструктивно-технологічних і декоративних прийомів, утворюючи складний витвір мистецтва народного костюма.

Зокрема, святковим одягом селянок Подніпров'я була баєва юпка з трьома клинами і великим виложистим коміром із тонкої червоної, синьої або зеленої байки (ворсистого сукна, раніше привозного, а з XVIII ст. — місцевого виробництва). Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями (хвостиками, ковтками, мухами) з кольорової вовни, які контрастували з основною матерією. У цьому одязі помітний вплив міського костюма різних соціальних груп, а також тодішніх модних течій.
.........................
Андарак— спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Андрак побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі.
..........................
Керсетка — жіноча безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення.
...........................
  Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону.
.........................
Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота)— одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння.
..........................
Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.
...........................
Хустка — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування хустки, які частково наслідували способи пов'язування наміток, були різними. У північних районах хустку. пов'язували під підборіддям, а кінці зав'язували на маківці (цьому передувало зав'язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав'язували на потилиці. На Середньому Подніпров'ї хустку драпірували в особливий спосіб довкруги голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.
........................
Жупан — давній тип слов'янського верхнього одягу. У XVII—XVIII ст. був частиною святкового чоловічого або жіночого костюма заможної козацької старшини, шляхти та міщан, а пізніше набув поширення у селянському побуті. Наявність жупану була ознакою заможності. Шили його з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору. Жупан був досить довгий, приталений, із призбираною спинкою і полами, що ледве сходилися, з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети та кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, гарусом; уздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися гудзики.

Жупан носили в парі з кунтушем. Але якщо останній не ввійшов до селянського вжитку, то жупан, який з часом стали носити в парі зі свитою, закріпився у першій половині XIX ст. в костюмі заможного сільського населення Подніпров'я, ставши прототипом пізнішого виду одягу з фабричних тканин — юпки.
..........................
Плахта — частково зшитий розпашний святковий одяг, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма. Плахта виконувалася із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Іноді передні кінці плахти підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі нарядні плахти, а спереду пов'язували візерунчасту вовняну або парчову запаску.
..........................
Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося намисто з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне намисто з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське намисто з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене намисто з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого намиста мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове намисто набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового намиста (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим намистом. Добре коралове намисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) намисто поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.
..........................
Шаровари — термін перського походження. Старовинні широкі шаровари складали обов'язкову частину одягу запорізького козацтва. За образним висловом Т. Г. Шевченка, вони "мотнею вулицю мели". Широкий крій штанів у Східній та Центральній Україні зберігся до кінця XIX ст., поки на зміну їм не прийшли брюки міського крою.
..........................
Запаска — найдавніший загальнослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова запаска). На Подніпров'ї запаска була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип запаски побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

Саморобні двоплатові запаски інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитим орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові запаски. Вироби Придністров'я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну запаску прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту.

На всій території України побутував і фартух — запаска, яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робили із дорогих нарядних, частіше привозних тканин (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині.
.........................
Звиті вінки — найскладніша стадія розвитку дівочих головних уборів, яка мала значні територіальні відмінності. Так, на Середньому Подніпров'ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) "квітчалися" в протилежному напрямку.

Узвитому чубатому вінку композиційний акцент був спереду. Залежно від призначення такий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним. Робили його з різних живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашали сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину опускалися барвисті стрічки.

На Західній Україні звиті вінки прикрашали уплітами, герданами зі скляних намистин, листками позолоченого барвінку тощо. Дівчата підв'язували підборіддя червоною хустиною і, піднявши її на тім'я, опускали кінці з тороками за голову —у переміть. Попід хусткою з боків голови втикали живі або штучні квіти —чічки. На Івано-Франківщині до кіс прив'язували цілі жмути червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі, —уплітки. Гуцулки носили звиті вінки зі стеклярусу та стрічок, штучних квітів і павиного пір'я —карабулі. На весілля одягали головний убір на зразок шапочки, зроблений з герданів та стрічок і оздоблений спереду круглими металевими бляшками, а збоку китицями квітів.

На свята прикрашали коси квітами або дрібним пір'ям, яке вмочували в розтоплений віск. Поверх усього цього накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час праці дівчата підв'язували волосся стрічками.
...........................
Свита — приталений верхній одяг із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у XIX ст.
.......................
Свита до вусів — невідрізний, розширений від талії донизу двома клинами крій. Спостерігався у старовинних українських свит Подніпров'я (до двох вусів), а також уСвиті-латусі, свиті-куцині Полісся та кабаті Західної України. Для такого одягу характерні об'ємність, опуклість за рахунок клинів(вусів). На Подніпров'ї та Слобожанщині цей крій набув подальшого розвитку. Спочатку вшивали третій клин (свита до трьох вусів), а наприкінці XIX — на початку XX ст. стали розрізати спинку по вертикалі до пройми; відповідно до цього зростала кількість швів. Це привело до появи приталеної (під стан) багатоклинної свити. Трикутні або трапецієподібні клини замінювались глибокими, іноді подвійними, складками. Шили такі свити з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче.
......................
Свита до рясів — удосконалення прямоспинного крою свити та розширення її нижньої частини завдяки частковому підрізанню спинки по лінії талії та вшиванню прямокутних клинів (рясів, заборів, брижів). У свиті з підрізними бочками (з рясами і прохідкою) звужувалась, але обов'язково зберігалась суцільнокроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, засібок). Поряд із багатоклинними такі свити побутували на значній території України (переважно як чоловічий одяг) майже до початку XX ст. На Правобережжі їх шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна.
.............................
Свита до заборів (катанка) — одяг із підрізними та призбираними бочками, що побутував на півночі Подніпров'я.
..........................
Кожух — зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. В різних місцевостях України мав особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм нагольні (некриті) кожухи були прямоспинні, розширені донизу (тулуб'ясті, кульові) та приталені — під стан. Колір кожуха — переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний. Вичинка білої овчини була складнішою, і виробництво кожуха із неї занепало раніше, проте вироби з червоних дублених шкір і досьогодні користуються попитом. Кожух прикрашали вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих плетених шнурів, китичками з різнокольорових вовняних ниток та ін.
...........................
Гуня — гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами, що накидався на плечі.
...........................
Очіпок — (очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) — обов'язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий очіпок — на зразок шапки — шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою. М'який очіпок (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий очіпок.

Варто зазначити, що очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя та плодючості в сім'ї.
.........................
Сердак (петик) — старовинний короткий гуцульський верхній одяг з коричневого (зрідка червоного) домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений шнурами з кольорових вовняних ниток. Носили сердак накидаючи на плечі (наопашки).
..........................
Чоботи — зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще за давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше — лише наприкінці XVIII ст., та й то здебільшого серед заможного населення.
............................
Черевики — жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи гудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.
...........................
Постоли (моршні, ходаки) — взуття, що зберігалося на Україні до початку XX ст. Це дуже давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили постоли з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри.

Залежно від конфігурації носової частини постоли могли бути тупоносі та гостроносі. Способи кріплення постол до ноги, а також характер декоративного оформлення мали локальні особливості.
..........................
Чуга — прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого саморобного сукна з "фальшивими" рукавами. Був поширений серед карпатських горян.
..........................
Кучма — висока циліндрична, рідше напівсферична або конусоподібна шапка з овчини або іншого хутра. Була відома на всій території України. Циліндричні кучми переважали на Поділлі та півдні Волині; у південних і південно-західних районах побутували конічні кучми зі зрізаним верхом; на Чернігівщині та півночі Волині носили так звані рогаті шапки.
...........................
Гердани (герданик, герданка, герда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.
...........................
Фартух — біла полотняна спідниця бойківчанок, яка прикрашалася по низу вишивкою (циркою).
...........................
Гугля:
1. Подовжений прямоспинний одяг із білого сукна без рукавів, в основному поширений на Буковині;
2. Старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.
.............................
Черес — чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Черес були різних розмірів: пасок (на одну пряжку), малий ремінь (на дві пряжки) та великий ремінь — на шість пряжок. Оздоблювалися вони витисканням на шкірі, ланцюжками з міді, гудзиками місцевої роботи (ціточками), плетінкою із кольорової шкіряної тасьми. З правого боку черес звичайно кріпилися рекітязь — гаманець для грошей, кресало і протичка для люльки. З лівого боку був прикріплений ігольник. До "великого ременя", підвішували ще й роговий сугак — пристрій для розв'язання вузлів, а також складний ніж і металевий топірець.
.............................
Малахай — кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили взимку на Чернігівщині.
..............................
Кресаня — чорний фетровий капелюх гуцулів, дно якого було обведене золотавим галуном, узорною бляхою (басаменом) або різнокольоровими шнурками (байорками, черв'ячками). Кресаню підтримував ремінець (підборідь) із червоного сап'яну, вибитий мусянжовими заклепками. Оздоблювали її пір'ям глухаря або павиними хвостами. Збоку кресані звисали кулясті вовняні китиці (бовтиці).
............................
Гачі (гащі, ногавиці, холошні) — найдавніші загальнослов'янські назви чоловічих штанів. За часів Київської Русі складалися з двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилася на талії за допомогою шворки. Наприкінці XIX — на початку XX ст. вузькі штани з такою назвою побутували в західних та південних областях України.
.............................
Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Xрестики були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові хрестики. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.
.............................
Личаки — взуття, плетене з кори дерев. Із двох способів плетіння цього тину взуття — скісного і прямого — на території України був поширений прямий. На виготовлення личаків ішло лико лози, липи, в'яза. Це взуття складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Личаки були недовговічними, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен.
.........................
Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукач у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.

Дукач становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За дукач правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну.
......................
Шушун (шушпан, халат, бурнус) — старовинний верхній одяг з покупних тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Наприкінці XIX ст. молоді та похилого віку заміжні селянки центральних областей України одягали його на свята, до церкви, використовувався він і як обрядовий. Шили шушун із вибійчастого або однотонного ситцю, тонкої вовняної чи шовкової тканини. Об'ємності шушуну надавала велика кількість дрібних складок по спинці або вздовж талії. Звичайно він мав великий призбираний виложистий комір і манжети.
..........................
Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.
...........................
Намітка — прямокутне платове вбрання голови; лляна, зрідка конопляна тонка або взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина завдовжки до 5 м і завширшки до 50 см. Найхарактернішим способом запинання намітки було обгортання її навколо очіпка та зав'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид головного убору в різних районах України мав свої назви: плат (Волинь, Західне Полісся), завивало (Полісся), серпанок (Південне Полісся), перемітка, рантух (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), перемітка (Івано-Франківщина), завійка, наміт (Прикарпаття), рушник (Буковина), рубок (Лемківщина). Незважаючи на локальні відмінності, всі види намітки мали вигляд довгого шматка полотна, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом.
.........................
Шапки (капелюхи) — найдавніший тип чоловічих головних уборів. Узимку носили шапки з овечого хутра або суконні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція зберігалася до початку XX ст. Носили їх залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи посередині, зсуваючи на потилицю або набакир.
..........................
Очкур — вузький шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку (очкурню) широких штанів. Побутував на Подніпров'ї.
...........................
Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) — луб'яне кільце для зачіски. Розділивши волосся на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на  кибалку. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали очіпок, який пов'язували наміткою або хусткою.
...........................
Стрічки-бинди
За допомогою таких різнокольорових стрічок дівчата прикрашали весь комплекс свого вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).
............................
Убрус
На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційного жіночого вбрання. Назва "Убрус", присутня ще в літописах XI ст., збереглася до наших днів. Чимало різновидів цього вбрання, яке лише умовно можна назвати платовим, діляться на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з них за способами пов'язування має безліч локальних варіантів.
........................
Чемліт — верхній одяг з тонкого білого сукна, відомий серед селян Київської губернії. Повторював крій свити з виложистим коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.
........................
Пояси-здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII—XV ст. дорогоцінні пояси були важливою ознакою гідності можновладців, їх передавали у спадок як особливу частину майна. У XVI—XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, проте їхня декоративна роль зберігалася.

У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояси виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та розпашний верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, пояси часто були художньо неповторними.

Здавна існувала традиція зображення на поясах певних знаків — оберегів, символів, емблем, а в XIX ст. в орнамент поясу іноді вписували ініціали або ім'я власника (як і ім'я коханої або коханого), дату та місце народження. Пояси пов'язані зі сферою обрядовості, а також народної моралі. Зокрема, показатися на людях без пояса означало скомпрометувати себе.

Локальну своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов'язування. Пояси виготовляли з вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Ширина поясів коливалася від 3 до 30 см. Пояси були ручного і машинного ткацтва та плетені. Пояси, тканіна дощечках (бердечці), виготовлялися без допомоги ткацького верстата і могли бути однотонними або поліхромними, з виразним орнаментальним малюнком геометричного або рослинного характеру. Викінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями(кутасами). Пояси, плетені особливим способом —по стіні— створювали цікавий візуальний ефект. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були саморобні вовняні пояси, пофарбовані домашнім способом у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Бідніше населення носило нефарбовані пояси або ж просто лико чи мотуззя.

Крім саморобних були поширені й пояси, зроблені міськими ремісниками. Починаючи з другої половини XIX ст. саморобні пояси поступово замінюються фабричними.
..........................
Чільця — низка тоненьких орнаментованих латунних пластинок, що спадали на чоло. Чільця, які побутували у XIX ст. на Гуцульщині, зберегли багато архаїчних рис і нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.
......................
Сап'янці (чорнобривці) — святкові жіночі чоботи з особливої шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантові й шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаментом сап'янці носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята.
........................
Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: сережки могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти сережки.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережок часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві сережки гуцулів особливої грушоподібної форми
..........................
Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння дукат три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.
.........................
Манта — старовинний, довгий плащоподібний одяг прямого крою, частіше з білого саморобного сукна, багато орнаментований. У кінці XIX — на початку XX ст. цей архаїчний тип верхнього одягу західних областей України використовувався як обрядовий.
..........................
Керея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) плащоподібний одяг однотипного крою, що побутував на всій території України у XIX ст. Шився з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого гатунку (рядовини) чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок керея не мала, а підперезувалася поясом. Носили її поверх усіх видів верхнього одягу в негоду.
...........................
Брилі (солом'яники) займали важливе місце серед головних уборів українських селян. Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, а також у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші — зубчастих. Широкою популярністю користувалися брилі з широкими крисами і головкою у вигляді зрізаного конуса.

Солом'яні капелюхи Буковинського Поділля мали високе дно та вузькі загнуті догори криси, які облямовувалися чорною стрічкою, оздоблювалися квітами, герданами та півнячим пір'ям. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру герданами, павиним пір'ям, паперовими й волічковими квітами.
....................................
Пояс-рушник був обов'язковим під час весільного обряду. На Поліссі молода дарувала молодому червоний пояс, тим самим оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала обранця святково вишитим поясом, що мало примножити чоловічу силу. Взагалі пояс-рушник підкреслював святковість одягу, був ознакою заможності.
.........................
Шлик — зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлялися з червоного сукна, а широке облямування (ковнір) — із чорної овчини.
........................
Шолом (йолом, яломок, магерка) — зимова шапка давнього походження. Виготовлялася з коричневої або сірої повсті. За формою шоломи були напівсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами. Суконні шоломи з чотирикутним верхом і хутровим або полотняним полем були характерні для Волині
........................
Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) — довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди гудзиків попереду, зі стоячим коміром. Шилася з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашалася тасьмою, китицями, петлицями.
............................
Пов'язка — закріплений на каркасі яскравий шерстяний платок (Чернігівщина, Полтавщина).
..........................
Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.
..........................
Лопатушка. Цей головний убір складався з окремих круглих звивів закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми. Побутував на Полтавщині.
..........................
Кабат (сукня) — яскрава вибійчаста гофрована спідниця лемків.
...........................
Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) — зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном.
..........................
Черкеска — на Лівобережжі тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Аналогічний кабардинській черкесці з відкидними рукавами.
...........................
Димка (мальованка) — спідниця з саморобного полотна з вибійчастим малюнком. Побутувала в центральних і західних областях України.
............................
Капота — старовинний святковий верхній одяг з покупних тканин. Капота була довшою та об'ємнішою за жупан, із глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більше складами на спинці, вузькими рукавами і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкових тканин — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами. У другій половині XIX ст. капота виходить із ужитку, однак деякі особливості її оздоблення застосовувалися ще з півстоліття.
..........................
Шорц — смугаста (на білому тлі) яскрава вовняна спідниця, яка побутувала на Львівщині.
..........................
Клепаня — зимова шапка гуцулів із червоного або темно-синього сукна, підбита овчиною та облямована лисячим хвостом. Кінці клепані можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.
...........................
Мазниці відомі на Поділлі та в південній частині Волині. Це великі чорні смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, де завжди була кольорова стрічка. Сукно на денці ставили синього, зеленого, а подекуди чорного кольору.
........................
Кунтуш — старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шився з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими "фальшивими" рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, кунтуш прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. У XIX ст. виходить з побуту.
...........................
Опанча — верхній одяг халатоподібного типу, що був широко розповсюджений на Україні. Шився частіше з одного або двох перегнутих по плечах довгих полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок опанча не мала, підперезувалася поясом. Одягалася поверх інших видів вбрання, особливо в негоду чи в дорогу.
.............................
Крайки (оправки, попружки) — досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, довжина — до 3 м.
..............................
Вінки-шнури мали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок.
..........................
Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.
...........................
Відлога (затулок, ковка, каптур, бородиця) — капюшон, який пришивався до невеликого коміра або горловини плащоподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками. Ним у негоду покривали голову.
..........................
Курта (куртина, куртка, чекмінь) — старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Робили курту з китайки, сірого демікотону, сукна. У другій половині XIX ст. курту найчастіше носили вдома, під час роботи.
..........................
Черес із калитою — різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому.
.........................
Площинні вінки робили обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка мала циліндричну форму. Часом на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки. Частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти.
.................................
Літник — смугаста (на червоному тлі) яскрава вовняна або напіввовняна спідниця. Побутувала на Київському та Житомирському Поліссі. На Рівенщині та Волині літник робили з білого полотна у 5-6 полотнищ, закладали у дрібні складки і по низу прикрашали широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.
.................................
Халат — плащоподібний одяг із фабричних тканин, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Побутував на Подніпров'ї.
Переглядів: 1497 | Додав: петрик57 | Теги: Український народний одяг | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання