МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » 2010 » Грудень » 3 » Легенди України
20:34
Легенди України
Легенди про створення землі
     Старі люди розказують, що колись у повітрі колихалося щось таке, ніби шар-м'яч. Хтось його штовхнув і він розірвався; полетіли куски цього шару в різні сторони й утворилися земля, сонце, місяць, зорі. З одного куска утворилася земля, що ми на ній живемо. Завдяки китові, який підмостив свого хвоста, затрималася наша земля, а то була б полетіла в бездну. Цьому китові довго лежать обрида і починає ковилять хвостом, а земля починає ворушитись.
 ***
     Здавна, як землі ще не було, всюди вода була. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хто зна де жив. Дак бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пурнув да виніс піску в руці. Він пурнув, так не винесе — вода вимиє: оце що набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став... Кажуть люди старі, що так було.
***
     Як уже бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав богові, скільки дістане.
А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А бог як посіяв землю, так у чорта в роті начала рости земля, начала рвать. А він де пирхав, так там болото стало, де пирхне — коняка; чхає і ригає — чоловік, кінь, собака, кіт.
.........................................................
Створення гір і каміння на землі
 
***
Якось-то лукавий заспорився з богом, що вип'є всю воду і поїсть увесь пісок на землі. Ото й почав пити воду та жерти пісок. Коли напився він води та нажерся піску, то його страшенно роздуло, і він почав блювати: летить та блює, летить та блює. Понаблював високі гори, болота. А коли його підпирало кілком під груди, тоді він падав на землю, качався по землі черевом, бився руками й ногами і ото там повибивав цілі долини і глибокі провалля. Так лукавий спаскудив чудову божу землю горами та проваллями. І оті скелі та гори, які понаблював сатана, росли б бог-зна доки, та вже святі Петро та Павло, як ходили вони по землі, закляли їх. Ото з тієї пори вони й перестали рости. Ото ж після того господь посвятив землю і почав одпочивать після своїх трудів.
 ***
 З богом заспорився ідол. Ідол став казати:
— Землю, яку ти зробив, таку саму і я проізведу... Таку саму зроблю, іно но схочу, то й зроблю,— так ідол каже.
Ото й почав ідол робити землю. Це опуститься в море, аж на саме дно опуститься, вхватить землі в пащеку і з тею землею наверх. А море глибоке, поки-то вийде він наверх — вода геть вимиє землю з рота. Не можна винести землі з собою. Що не робив ідол, так нічого не помагає: поки вирине він з моря, то вода вже геть виполоскала землю з рота.
Допіру ідол до бога. Каже перед богом: «Так і так мені стається, не попаду з моря землі винести». «То-то,— казав господь,— винесеш землю з моря, оно скажи: «господи, благослови!»
Ідол промовив «господи, благослови», пуринув на дно моря, набрав землі і виніс її наверх. З теї-то землі пішли гори і каміння. Що бог создав, те рівне, чисте, а вже що ідолове, так саме каміняччя — і гори, і всякі викрутаси. То ідол такого понаробляв.
.........................................................
Чому сонце буває сумне
 
Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо хоч на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.
Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.
 ......................................................
Легенда про сузіря ківш
     Колись дуже давно, а де саме — невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од смерті. Далі натрапила вона на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому денці.
     Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перекинув глечик. Коли перекинувсь той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і восьма маленька та й поставали вони на небі.
     Ото ті зірки і єсть «КІВШ», або душі тих людей, що дівчица їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля «Воза» маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість бог послав дощ на ту країну.
........................................................
Легенда про вогонь і воду
    Колись спорив вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь — там уже йому нічого вода не зробить.

    Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попелецю згребеш в купку, та й то — вітер дуне, то й розлетиться.
.......................................................
Легенда про жіноче довге волосся

     Як бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхотшишим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам -в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував. Пізнав пан бог, чого Адам банує — за жінкою, бачите! — і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав осхаби-ну!) і нім пан бог спостерігся, вхопив ребро та й втік із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гон! через нього. Ледве вспів пан бог злапати 'го за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов.

     Що мав пан бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.
..........................................................
Легенда про картоплю
     Їхали мандрівники дорогою і шукають, де б його встановитись ніччю. Сіли вони в лісу. Нарвали сухого бур'яну, щоб топить, і розклали вогонь. Пішов мандрівник ще вирвати сухого бур'яну. Зустрічає зелень, а на тій зелені ростуть маленькі квіточки. Мандрівник узяв і вирвав. Дивиться, що здорові грудки якоїсь рослини. Кинув мандрівник грудки рослини у вогонь. Настав ранок. Вони взяли ці грудки і почали їсти. їм сподобалось, і пішли й ще вирвали грудки.

     Поїхали мандрівники в місто і роздали людям ці грудки, щоб посадили. Через деякий час люди догадались, що ця рослина називається картоплею.
..........................................................
Легенда про табак і тютюн
      Умерла якось-то чортова мати. Дуже по ній чорт бідкався, бо була душа несогірша. От і покликав багато людей на її погріб, щоби небіжці віддати останню честь. Запросив і попів. Ті заспівали «вічная пам'ять» і читали всякі чтенія над труною. Але найдужче смутило чорта те, що ніхто з покликаних не хотів за небіжкою плакати, а ще були й такі, що балакали:
— Добре тій старій чарівниці, що померла, менше буде лиха на світі, менше чортів виведеться.
     Се старшого чорта аж по душі пекло, то він і думав, щоби то таке зробити, щоби ті люди розплакалися по його небіжці-матері. По погребі запросив чорт усіх погребових на гостину, щоби за грішну душу випили та дещо перекусили. Попи не хотіли йти, але люди пішли до чорта до хати. Чорт їх приймає, чим може: і горівкою, і калачами, і свининою. А наостатку натер повний макортет табаки, поставив на стіл перед гістьми та й каже:
— Людонькове, досі їв рот, а тепер най їсть ніс!
І давав їм табаку, щоби пчихали. Люди горнулися до макортета, а сльози течуть їм по лицях. Чорт утішається, бачучи, як люди плачуть по його матері.
     Побачив се мудрий Соломон і задумався, що хитрий біс отак підійшов невинний нарід. Убрався в святочне шматтє, вичесав голову, надів чорну кучму та й гайда до пана бога. Розповів богові все, що накоїв чорт на землі, та й почав бога просити:
—  Господи, треба  дати  людям  тютюн  і файки,  щоби  курили і спльовували по плачу за чортовою мамою.
—  Добре,— мовив бог,— зроби, Соломоне, як кажеш.
     Соломон зараз потім нав'язав собі цілий вінок тютюну і файок і кинув усе те на землю, до чортової хати. Почали люди курити і кождий, хто кілька разів пакнув, за кождим разом сплюнув та все каже:
— Тьфу на чортову маму!
..........................................................
Легенда про містечко Берегове
Колись дуже давно на місці теперішнього Берегова простягався широкий степ і не було там ніякого селища. Сюди пригнав із сусідніх Великих Берегів своє стадо на пасовисько якийсь Сас.
Тут його стадо зустрілося з іншою чередою, яку господар пригнав сюди теж пасти.
В такій зустрічі не було нічого незвичного, на пасовищу цьому було місця доста, й на ньому могли пастися десятки інших стад, не перешкоджаючи одне одному.
А вийшло зовсім інакше.
Замість того, щоб мирно пройти один повз одного, бики-вожаки обох черед сердито кинулись у бій.
Це були два бики-велетні. З диким риком, з налитими кров'ю очима, риючи копитами землю й здіймаючи куряву,  вони  тіснили  один  одного,  зіткнувшись  лобами.
Надаремно господарі намагалися спинити бійку, нещадно б'ючи обох тварин, вони озвіріло знову й знову кидалися   один   на   одного.
Довго тривав цей герць, аж поки не переміг Сасів бик і прогнав свого суперника з його чередою. Отже Сас лишився єдиним господарем на пасовищі.
Коли він підійшов на місце бою, де стояв його бик-переможець, то побачив на покопирсаный, розритій копитами й рогами землі щось блискуче.
Це були золоті гроші. Сас почав   на   тому   місці   розкопувати землю й знайшов там цілий корець золотих дукатів.   Величезний  скарб.
Від того часу Сас свого бика-переможця утримував у великій пошані. Шовковою травою годував, джерельною водою напував. І щоб увічнити для нащадків його перемогу, дав вирізьбити на камені його голову й поставив цей камінь підпорою склепіння храму в своєму селі Великих Берегах,  де й нині красується над олтарем.
Сас на знайдені гроші збудував місто, яке назвали його ім'ям — Берегсас. На тому місці, де відбувався бичачий герць, він збудував на правому березі річки Веркі великий храм, де над північним, обернутим у бік гір, порталом з лівого боку замурував витесане з каменя зображення своєї голови. А з правого боку він замурував зображення лева як герба нового міста.
...........................................................
 Про вічне кохання
В одному з гірських селищ жив собі леґінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам'ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритний був до роботи.

Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому, а заночувати в лісі. Стара сме­река гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкри­ла його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені, і довга, до долу коса. Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує.

Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо. Тільки зірки виблискують в далекому небі. Аж дивиться — повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким теплим зеленим вогнем.

Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться. Так тихо  й  ласкаво.

Між тим щезли зірки, і зажеврілося небо на сході, У променях вранішнього сонця  заблищала  роса.

Десь здалеку долетів перший, ще несміливий спів пта­шини.

А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце підіймалося з-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахід­ку. А коли глянув, то побачив: на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася: мабуть, згасла з першими променями сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню дівчину.

Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Схо­вавшись за велику смереку,  він чекав на лісову красуню.

Розтанули гору в нічній темряві, повисипали зірки на небі... Раптово, наче з-під землі, з'явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дів­чина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в зем­лю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла між гори. Далека луна підспівувала дівчині. За­хоплена піснею, вона незчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому зда­лося, ніби вся краса і велич Карпатських гір злилися в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.
—   Хто ти?
Ніби неживі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились у посмішці, але мовчали.
—   Хто  ти?—знову   запитав   Прут.
Вона  трохи   схилила   голову  набік,  посміхнулася:
—   Говерла.
«Говерла, Говерла...» — прошепотів   вітер.
«Говерла, Говерла...» — полетіло ген-ген удалину і за­тихло.
З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами разом з Говерлою блукав по горах. Кохання, вели­ке й щире, переповнювало їх серця. Неосяжне, як те синє небо над горами, воно кликало за собою.
Але потроху перша радість кохання стала затуманю­ватись. У Прута в долині жила старенька мати. А Говер­ла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.
Тато, почувши про любов Говерли до Прута, розгні­вався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркоті­ло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затремтіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах: «Прокляв, прокля-ав!..»
Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.
—   Смереко-матінко, нема мені долі: занапастив її бать­
ко. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без
Прута я загину. Навчи, люба, що робити?
Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось заше­потіла.
— Добре, — мовила Говерла. — Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як не на­лежатиму тобі, то й не буде мені життя тут,— і ступила на край   прірви.
Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Стра­шенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, ви­ламував усе на своєму шляху. Він з розгону вдарявся об гору, виривав дерева, гнав долі насіння і летів до сусід­ньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам'яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворю­вані   гори.   Поламані   дерева,   що   стогнуть   під сильними поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягува­ли до вітру свої повикручувані коряві лапи, благали: «Пе­рестань, пер-рр-е-ста-ань!..»
Аж на ранок вщухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати — і здивувалося. На місці старої доли­ни виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій   красуні   горі.
Тільки в Прута щось тривожно на серці. Побіг він на гору.
—    Говерло,   Говерло,  де  ти?!
—    Це я — гора...— і біла ромашка, всміхаючись, ро-няє кришталеву сльозинку-росину.— Так, так, це я, Пруте...
Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в уще­линах, спадала з стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розпо­вісти  щось  тим  величним  вічнозеленим  горам.
І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в'ється Прут,— Говерлою.
...Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута,, а він гомонить для неї, мов розказує про своє вічне кохання.
.........................................................
Два обличчя

Було це не за сімдесят сьомою країною, за скляними го­рами за вогняними морями, а таки в нашій Гуцульщині: в одного бідняка прийшов на світ хлопчик, якого назвали Олексою.
Дитина врадилась якраз в ту пору, коли панщина найбільше  лютувала   і   гнобила  бідних   селян.
Хлопець не раз наслухався від своїх батьків про те знущання, а часом і сам бачив. Тоді в його серці нароста­ли гнів і ненависть до панів і хотілося йому за людей відомститись.
Підріс він на парубка і не втерпів, пішов у ліси, а до нього відразу почали збиратись інші парубки й старші чоловіки.
В нього тоді робились два обличчя: одне ніжне та щире,  а  друге  суворе  та  немилосердне.
...Одного разу в одної бідної жінки при панській ро­боті в нещасному випадку помер чоловік, і вона пішла до пана  просити   допомоги.
—    Яка ж мені користь ховати голодранців таких, як твій,— каже їй пан,— хіба відслужиш у мене за те.
—    А діточки на кого залишу?
—   Про   мене,   хоч   і   потопи їх,— байдуже   сказав   пан.
Жінці  боляче  зробилось  і  сердито  випалила:
—   Ех, немає на вас Довбуша, щоб його добре за­
пам'ятали...
Пан на це не відзивався, а другого дня жандарми скатували   бідну   жінку   до   крові.
—   Що мені робити,— жалілась вона перед сусідами,—
один шкуродер за похорон чоловіка забрав з-між дітей
корову, а другий радив топити їх?
Через кілька днів два незнайомі хлопи зайшли до цієї вдови   й   випитували:
—    Чи правда,  що піп узяв корову за похорон?
—    Ой, правда, та ще й яка,— забідкалася жінка.
—    А це чи правда, що жандармам пан дав побити вас?
—    Громи би його побили,— залаяла вдова,— а радив потопити дітей і до нього йти у найми. Не тільки не до­поміг, а коли згадала, що нема на нього Довбуша, то він наслав на мене жандармів. Ось мої плечі й руки — по­гляньте скільки  синяків!
Тоді один з них з-за пазухи вийняв гаманець і ска­зав   жінці:
—   Ось маєте гроші, одягайте дітей, купіть хліба та
підшукайте  корову,  а  з  паном  ми  самі  порахуємось
Коли вони відходили, а жінка здогадалась і спитала в нього:
—    А ви хто такий будете?
—    Я той, котрим ви пана налякали.
—      О!    Це   ви,  наш   дорогенький  Довбуш! — радіючи
|сказала   жінка   й   кинулась   обнімати   та   цілувати    лю­-
дину.
      Далеко  за  межами   Гуцульщини  залунала  Довбушева слава, та з усіх кінців селяни очікували його,  як ранньої теплої весни,  виглядали, як ясних зір, та просили йому здоров'я.
.........................................................
ПІДСТУПНЕ СПІВЧУТТЯ
 
Це було давно. Дуже давно. На троні сидів тоді прадід Марії-Терєзії імператор Леопольд. У державі йшла вій­ка між прихильниками Габсбургів, яких звали в народі «лабанцями» з одного боку, й «куруцами» — повстанцями проти   королівської   влади — з   другого.

Сталося так, що в Хустському замку засіли прихиль­ники Габсбургів — лабанці. Комендантом фортеці був у них  якийсь  капітан Таллош.

Ватажок поз€таиців-куруців Емерик Текель вирі­шив вернути Хустський замок, це орлине гніздо, що мало г.елике значення у війні. Він викликав до себе полковника Рославеиького й дав йому наказ відібрати замок від ла-банців.

Облога затяглася. Військо куруців складалося з кінно­ти й піхоти, а ертилерії не було, хіба що кілька польових гармат, з»е придатних для облоги фортець. їх ядра ледве долітали до високих мурів гордого замка, не завдаючи їм будь-яких значних пошкоджень. А в замку, на потужних бастіонах, стояли великі гармати, які були надійним за­хистом фортеці — під своїм сильним вогнем вони тримали асі підходи до замка. А якщо все ж таки деяким смілив­цям щастило наблизитись до мурів, то вони були від­разу вбиті кулями мушкетерів. Можна було вдатися до підкупу, але повстанці й самі жили контрибуціями на во­рогів. А наказ був даний, і його треба було виконати й замок відібрати від лабанців будь-що. Довго сушив собі голову Рославецькнй, як його заво­лодіти замком, проте все було дарма. Замок стояв непо­рушно, як скеля. ї тут раптом поширилася вістка, що в замку спалахнула якась пошесть серед війська. І що на­віть сам комендант Таллош захворів на якусь невідому й небезпечну недугу й лежить без помочі, нібито й сам замковий фельдшер, боячись наблизитись до його ліжка, прикинувся хворим.

—   А я все-таки не боюся! — сказав Рославецькнй і
наказав  запрягти  в  карету  три  пари  коней.  Поїхав.

Під'їздить до замкової брами. З ним кучер і гайдук, у якого в  руці білий прапор.

Бачить начальник воротарської охорони, що під'їхав якийсь вельможний пан, не то барон, не то граф, а може, й князь та ще з білим прапором. Не насмілився навіть спитати   і   впустив  підступного   ворога   в   замок.

Опишішііі;сі> в замку, Рославецькнй тут же попросив, щоб йото повели до хворого коменданта, його бажання було виконане, й він без найменшого страху ввійшов у кімнату, де лежав хворий Таллош, і щиро привітався з ним, сів по-дружньому на край ліжка і відверто пояснив йому, що коли почув про його хворобу, то вирішив лиши­ти на боці будь-яку ворожнечу й неприязнь, керуючись чисто християнськими почуттями. Ось він, мовляв, при­йшов, щоб висловити своє співчуття. Тим більш, додав він, що вони родичі. І назвав кілька вигаданих імен, зна­ючи, що хворий не буде дошукуватися правди.

Хворий   був   зворушений  увагою   і   співчуттям   ворога.

—   Хай вам бог заплатить за ваш лицарський вчи­
нок!— сказав  він кволим голосом,  нічого не підозрюючи.

А Рославецькнй докладно почав розпитувати хворо­го — коли він занедужав, як це сталося, що в нього бо­лить,  як почуває себе — словом,  виявив  найбільшу увагу.

Хворий Таллош  щиро розповів усе підступному воро-

—    А хто вас лікує? — повів далі Рославецький роз­мову.

—    Немає коло мене нікого. Наш замковий фельдшер теж захворів.

—    У такому разі, сподіваюсь, ви не відмовите, щоб я виписав вам свого особистого лікаря з Мукачева. Дозволь­те, я напишу про це кілька слів своєму синові.

—    Най вас бог благословить! Ніколи не забуду вам вашого надзвичайного милосердя до мене! Сам ангел-охо-ронець послав вас сюди...

,Рославецький зараз же написав листа своєму синові, щоб негайно приїхав з лікарем у Хуст.

Другого дня молодий Рославецький і лікар були вже в Хустському замку. Причому, кожний з них приїхав окремо, в своїй кареті й зі своєю службою.

Лікар був відомий на цілу округу. Він оглянув хворо­го,  прописав ліки. Подивився  й інших хворих.

По ліки треба було посилати до Доброчина, бо тоді аптекаря в Хусті ще не було.

За тиждень ліки привезли. Привіз їх теж знайомий Рославецькому пан.

Виявилося, що цих ліків мало для того, щоб хворий видужав. А хворі люди, як відомо, дуже охоче вживають нові ліки, бо їм здається, що швидше видужають.

Треба признати, що Рославецький був дуже щедрий на поради і дуже хитрий. Найкращий лікар не міг би пе­реконати  хворого  вжити  стільки  ліків,  як  він.

Таллош покірно приймав по краплях еліксир життя, безвідмовно жував коріння омолодження, викопане анге­лами і погризене хробаками, натирався мастю з гадючого сала, купався в чудодійному зіллі, ліпив на себе пласти­рі... Словом, усе, що прописував йому лікар і радив Рос­лавецький. А кожні ліки, виявлялося, були у родичів або приятелів полковника куруців. А вони жили, звичайно, в  різних  місцевостях  і  привозили  ліки самі,   особисто  й, передаючи ліки хворому, висловлювали побажання як­найшвидше видужати.

І комендант справді відчув, що потроху до нього вер­тається здоров'я, а з ним і холодний розум, затьмарений хворобою. Він почав про себе лічити — скільки ж у нього в замку гостює людей? Пан Рославецький, його син — це два, лікар — три, брат старший, брат молодший, сват, кум, племінник, двоюрідний брат, свояк, шуряк, а у кож­ного з них кучер, гайдук — це вже мало не три­дцять...

Хворий аж затремтів. Поволі — й гостей буде більше, як самого війська в замку!..

Він вже з охотою встав би, йому здавалося, що він вже цілком здоровий, хіба що шлунок трохи непокоїв. Але гості його нікого до нього не пускали, лікар попере­джав, що рано ще вставати,— хвороба може повернутись, якщо лікування припинити завчасно. А це загрожує життю!

Минув ще якийсь час. Зрештою пан Таллош заявив, що він вже здоровий і більше не буде лікуватись. І від­разу звернувся до Рославецького:

—    Шановний пане, мені здається, що ваших тут у замку вже досить! Час би вам іти звідси!

—    А мені здається,— засміявся у відповідь Росла­вецький,— що нас у замку вже досить і ми не збираємо­ся іти звідси. Ми тут залишимось, а йти із замка дове­деться вам, вельможний пане!..

Пан Таллош хотів слова Рославецького обернути на жарт.

—    Невже ви хочете сказати, що зможете вже подо­лати замкове військо? — сказав у відповідь і голосно роз­сміявся.

—    О ні, ваша милість! Ні. Цього й не треба. Адже як тільки ми когось із ваших людей посилали по ліки, всіх їх там затримували й посилали замість них наших людей.

Чесних куруців. Таких, як і ми самі. З ваших людей тіль­ки де-не-де стоїть дехто про людське око серед наших. Так   здобули  куруци   неприступний   Хустський   замок.
...........................................................
Господи! Дай нам землі, щоб господарювати та дітей годувати …(народна притча)

Прийшли до Бога троє чоловіків:
- Господи! Дай нам землі, щоб господарювати, дітей годувати!
- Добре, - каже Господь. - Кожен візьміть стільки, скільки кому треба. Відміряйте кроками. Хоч гектар, хоч два, а хоч і десять...
Один відміряв шмат поля, лісочок, ставочок і каже:
- Дякую тобі. Боже! Досить із мене...

Другий каже:
- Вибач мені, Господи, що я взяв трішки більше. Але у мене - більша дітей...

А третій...

Йде і йде. Побачив, що сонце клониться до заходу, перейшов на біг. Думав: "Іще б шмат встигнути відміряти..." Та виснажився, упав, але викинув уперед руки А сказав останні слова: "І це, Боже, моя територія..."
Дриґнув ногами і... околів...
Господь воскресив його і питає:
- Чи вже, тобі, чоловіче, досить цього?
- Трішки, Господоньку, перепочину і побіжу далі...

Кажуть люди, що бігає й  досі... Ніяк не може зупинитися. Бо земля, на яку ступав, горить під його ногами... Нема йому  ні домашнього затишку, ні радості від  дітей, ,ні поваги від людей, тількі   сором та  вічний клопіт …..
Переглядів: 2422 | Додав: петрик57 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання