МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » 2012 » Березень » 13 » Євангеліє княгині Жеславської
11:14
Євангеліє княгині Жеславської

Євангеліє княгині Жеславської

Пересопницьке Євангеліє, про яке більшість українців чули й знають, є загадковим пам’ятником української культури. Можна навіть сказати — містичним. Витворене в аристократичному середовищі, це Євангеліє стало національним раритетом. І це попри той факт, що наше розуміння національного часто пов’язане з простонародним.

Незважаючи на нестабільність, драматичність української історії ХVІ — ХVІІІ ст., широкомасштабні конфесійні зміни, Пересопницьке Євангеліє як дорога реліквія зберігалося, трепетно передавалася з покоління в покоління. Його тримали в своїх руках Іван Мазепа, можливо, інші козацькі гетьмани (хто зна, можливо, й Богдан Хмельницький). Торкався його й Тарас Шевченко, частково описавши книгу в своїх археографічних замітках. Іноді воно «зникало», вивозилося з України, але потім (дивним чином?) поверталося назад.

Пересопницьке Євангеліє викликало значний інтерес в українських дослідників. Помітний внесок у вивчення цієї пам’ятки зробили П.Житецький, О.Грузинський. І.Огієнко, Я.Запаско, І.Чепіга, Л.Дубровіна, Л.Гнатенко та інші. За часів незалежної України книга дочекалася двох видань. Перше видання (тираж — 500 примірників) було підготоване Інститутом української мови НАН України. Із 700 сторінок книги транслітерований текст займав 270 сторінок, решту присвячено науковим студіям. Ще одне, факсимільне, видання, здійснила Українська православна церква (Московського патріархату) в 2008 р.

У час створення нашої держави Пересопницьке Євангеліє стало національною святинею, на якій присягають Президенти України. Чи випадково це? Напевно, ні.

Фото Костянтина ГРИШИНА, "ДЕНЬ"

Коли, як і чому з’явилося Пересопницьке Євангеліє?

Частково відповідь на ці питання знаходимо на останній сторінці цієї пам’ятки. До речі, в ній подані не лише євангельські тексти, а й деякі примітки, передмови й післямови. Із них дізнаємося про точні дати створення книги. Над нею почали працювати 15 серпня 1556 р., а завершили роботу 29 серпня 1561 р. Книгу замовила й, відповідно, дала гроші на її переписування княгиня Настасья (Анастасія) Юріївна Жеславська (Заславська), що походила з князівського роду Гольшанських. Їй допомагала дочка Ганна-Євдокія, а також її зять Іван Федорович Чорторийський.

Відомі також імена тих, хто працював над Пересопницьким Євангелієм. Враховуючи, що пам’ятники середньовічної культури переважно були колективними й анонімними, даний факт видається дещо незвичним. Можливо, намагання «авторизуватися» було виявом нових ренесансних тенденцій, які вплинули на творців пам’ятки.

Спочатку кілька слів про фундаторку видання — княгиню Настасью Жеславську. Один із бібліографів, А.В.Терещенко, навіть іменував дану книгу «Євангеліє княгині Жеславської». Певно, така назва є дещо точнішою, ніж звична — Пересопницьке Євангеліє. Адже в Пересопниці була написана лише частина книги — Євангелія від Марка, Луки та Іоана.

Про саму княгиню Жеславську маємо лише скупі відомості. Походила вона з роду Гольшанських, протопластом яких був відомий литовський рід князів Гедиміновичів. Щоправда, Гольшанські, живучи на українському та білоруському Поліссі, прийняли місцеві звичаї, належали до сповідників православ’я й тим самим мали причетність до руської (українсько-білоруської) культури того часу.

Батько Анастасії, Юрій Іванович, був князем дубровицьким, степанським і гольшанським. Окрім неї, він мав ще одинадцятеро дітей. Можливо, Анастасія народилася в Дубровиці — поліському місті, що лежало на березі річки Горинь (зараз це районний центр на півночі Рівненської області). Часом її народження можна вважати період у межах 1510—1520 рр. Після 1530 р. Анастасію віддали заміж за князя Кузьму Івановича Жеславського (Заславського). Варто сказати, що Жеславські походили від князів Острозьких і були пов’язані з ними. Резиденцією цих князів був Жеслав (зараз Ізяслав — районний центр Хмельницької області), котрий, як і Дубровиця, знаходився на берегах Горині. Очевидно, тут разом зі своїм чоловіком проживала Настасья, що іменувалася тепер княгинею Жеславською. Від цього шлюбу лишилося двоє дітей — Іван, який успадкував Жеслав і княжив тут, та Ганна, котру віддали заміж за князя Івана Чорторийського. Резиденція останнього знаходилася в місті Клевані, поряд із Пересопницею. У Пересопницькому Євангелії Ганна, щоправда, іменується Євдокією; можливо, в неї було подвійне ім’я — Ганна-Євдокія.

У 1556 р. помер чоловік Анастасії — князь Кузьма Іванович. Існує припущення, що княгиня-вдова вирішила піти в монастир і в чернецтві отримала ім’я Параскева. Під ним вона фігурує в Пересопницькому Євангелії. Не виключено, смерть чоловіка спонукала княгиню виділити кошти на переписування й оздоблення Євангелія. У той час подібні дії розцінювалися як богоугодна й спасенна справа. Замовляючи святу книгу або переписуючи її, людина вважала, що спасає свою душу. Загалом жіноче меценатство було певною традицією на Волині. Такою меценаткою ще в кінці ХІІІ ст. була Ольга Романівна — вдова волинського князя Володимира Васильковича. Не виключено, що на її замовлення було завершено написання Галицько-Волинського літопису. Уже після Анастасії Жеславської звісною меценаткою стає княгиня Галька Острозька, що пожертвувала велику суму на академію Острозьку, шпиталь у Острозі та на монастир святого Спаса під Луцьком.

Символічно, що княгиня Жеславська померла в той самий рік, коли було завершене переписування Євангелія. Хочеться вірити, що перед кончиною вона побачила цей шедевр рукописного мистецтва.

Перший рік робота над Євангелієм здійснювалася, так зазначено в самій пам’ятці, «в Дворці, монастирі Жеславском, при церкві святия та живоначальния Троіца». А згодом з якихось причин у 1557 р. переписування цієї пам’ятки було перенесено до Пересопницького монастиря Різдва Богородиці. Що стало причиною цього — можна лише здогадуватися. Можливо, тут були кращі умови роботи над книгою або в ньому існували досвідчені писарі. Варто враховувати, що Дворецький монастир був заснованим недавно. Відповідно, в ньому могло й не бути потрібних книг — зате такі могли виявитися в Пересопниці.

Пересопниця — село на березі річки Струбли, яке знаходилося на відстані близько ста кілометрів від Двірця. За часів Київської Русі це було місто, яке відігравало помітну роль у політичних подіях середини ХІІ ст. Археологічні дослідження показують, що Пересопниця існувала в Х ст., а то й ще раніше. Однак перша писемна згадка про місто відноситься до 1149 р. У той час розгорілася міжусобна боротьба між князями Юрієм Довгоруким та Ізяславом Мстиславовичем за київський престол. В епіцентрі цієї боротьби опинився регіон Погорини (басейну річки Горинь), зокрема, місто Пересопниця. У т.з. Київському літописі досить детально описується це протистояння, в тому числі події, що відбувалися в Пересопниці. Читаючи про них, бачиш, що це не просто літописний текст. Це — своєрідна повість. І закрадається думка, чи не писалася та повість у Пересопниці і чи не існував у цьому місті в ті далекі часи осередок книгописання.

Фото Костянтина ГРИШИНА, "ДЕНЬ"

Саме до тих часів відносять, за однією з легенд, заснування монастиря в Пересопниці. Інша легенда пов’язує фундацію обителі з періодом правління Мстислава Ярославовича Німого, який княжив у Пересопниці в першій чверті ХІІІ ст. Вважається, що Пересопниця зазнала руйнувань в часи монгольської навали. Місто занепало й поступово перетворилося в село. Однак, схоже, монастир продовжував своє існування. Перший відомий історичний документ про нього датований 18 липня 1490 р. Із його тексту випливає, що монастир Різдва Богородиці в Пересопниці був досить заможним — йому належали три навколишні села. Інші, пізніші, документи також говорять про багатство монастиря.

У 1505 р. монастир опинився у володінні князів Чорторийських. Варто вказати, що члени цієї родини (на той час православні) відзначалися помітною освіченістю. Вони сприяли тому, щоб монастирі виступали як осередки культури. Уже згадувана дочка замовниці Пересопницького Євангелія, княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська, яка теж була причетна до створення цієї пам’ятки, переписувалася з Андрієм Ярославським, питаючи в нього поради щодо навчання своїх дітей. Дослідники традиційно вбачають в особі Андрія Ярославського князя Курбського, який утік із Московії та оселився на Волині, створивши в своїх володіннях осередок книжності. Сам А.Курбський, на думку багатьох дослідників, відомий численними листами до українських та білоруських інтелектуалів того часу, підписаними «Андрій Ярославський». Однак американський дослідник Едвард Кінан вважає, що насправді ці листи належали книжнику Андрію із Ярослава. Але з ким би не листувалася княгиня Ганна-Євдокія Чорторийська, з А.Курбським чи Андрієм з Ярослава, її переписка свідчить, що ця жінка була висококультурною людиною і турбувалася про належний рівень освіти своїх дітей.

Дочка Ганни-Євдокії, Катерина, деякий час володіла Пересопницьким монастирем. Вона вийшла заміж за Василя Загоровського, котрий залишив після себе духовний заповіт від 1577 р. Цей твір зараз вважається своєрідною класикою давньої української літератури. У ньому, до речі, велика увага приділена питанням освіти дітей. Коли ж монастир став власністю сестри Катерини, Олени (в шлюбі — Горностай), то йому була надана значна фундація. Сталося це в 1596 р., якраз у час укладення Берестейської унії. У фундаційному документі зазначалося, що монастир повинен мати пресвітерів, диякона, а також шпиталь і школу. Тобто передбачалося перетворення його в осередок релігійної культури та освіти.

По-своєму закономірно, що саме Пересопницький монастир став місцем, де було завершене «Євангеліє княгині Жеславської».

Післямова до Євангелія, писана Михайлом Василієвичем, представляє архімандрита Григорія як своєрідного «керівника проекту». Тут же він зображується глибоко віруючою та благочестивою людиною: «зане не любил злата и сребра тлеющих, але імел любов и прилежаніє к божественному писанію, о котороє просил Господа Бога». Насправді, важко судити, яку роль відіграв Григорій при створенні книги, думки дослідників з цього приводу розходяться. Одні вважають, що він робив переклад, який каліграфічно переписували писарі; інші — що Григорій виступав лише укладачем твору, організатором роботи над ним. На нашу думку, післямова до Євангелія все ж дає підстави говорити, що саме архімандрит Григорій виступав перекладачем євангельських текстів. Оскільки там, де йдеться про переклад із «язика болгарського на мову рускую», зазначено, що «тоє все радою, пилностю и прилежанієм... монаха Григорія, архімандрита Пересопницкого, постановленно єст», а також «архимандрит Григоріє имел пилность и любов к писанію сеі книги». Водночас Михайло Василієвич досить критично писав про себе, очевидно, маючи на увазі свою нездатність до перекладацької роботи: «Прото іже єсми єще недоумел пре несталость розума моєго».

Власне, про писаря Михайла Василієвича можемо сказати більше, ніж про його наставника. Сам він себе характеризував таким чином: «Я тиж многогрішний слуга, або раб божій Михайло Василієвич, син протопопи саноцкого». У підсумкових записах вкінці кожного Євангелія, які, щоправда, писалися не Михайлом Василієвичем, навіть говориться, що він є протопопом саноцьким. Більшість дослідників сходяться на думці, що це помилка; мовляв, Михайло Василієвич був сином саноцького протопопа. Є підстави погодитися з такою думкою. Бо дивно виглядає, що протопоп, власне протоієрей (старший священик у певному місті чи окрузі), покинув свою парафію і почав шукати щастя в далеких краях, заробляючи на хліб переписуванням книжок, — навіть якщо це заняття й добре оплачувалося. Однак Михайло Василієвич міг прийняти духовний сан — звідси й іменування його протопопом. У той час це було звичним явищем, коли батько-священик «передавав у спадок» свій духовний сан.

Михайло Василієвич отримав хорошу, як на той час, освіту. Адже його батько займав високе церковне становище і, без сумніву, мав потурбуватися про грамотність своїх дітей. Можливо, першим учителем Михайла Василієвича, власне, і був його батько.

Очевидно, Григорій та Михайло Василієвич починали працювати над книгою в Двірці. Тут і було переписане перше Євангеліє від Матвія. Потім, коли Григорій та Михайло перебралися в Пересопницю, вони, судячи з усього, залучили до роботи ще одного писаря. Як його звали, ким він був, ми, на жаль, не знаємо.

Загалом вимальовується така картина. Керівництво роботою здійснював архімандрит Григорій. Ним написані сумарії, глоси та чотири підсумкові записи в кінці кожного Євангелія, а також додаткові вкази на полях. Григорій займався перекладом пам’ятки на руську, тобто на українську книжну мову. У цій справі йому міг допомагати Михайло Василієвич. Останньому належить написання основного тексту, текстів у рамках-заставках, післямови, записи на початку та в кінці пам’ятки.

Основний текст Пересопницького Євангелія виконаний уставом двох почерків, які, зрозуміло, належали різним особам. Тобто до роботи був залучений ще один підручний писар, який працював у Пересопницькому монастирі.

Книга складається з 482-х пергаментних аркушів розміром 380—240 мм. Вага її становить 9 кілограмів 300 грам. До складу тексту увійшли — Наука читання, яка відкривається передмовою; чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, подані також післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділений на глави, кожна з яких починається із сумарія (короткого змісту викладу наступної глави), вписаного в рамку. Відсутні сумарії лише на початку першої глави кожного Євангелія.

У книзі постійно зустрічаємо глоси — українські лексичні відповідники до слів оригіналу. Вони виділені рамочкою й розміщені безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису.

За змістом Пересопницький рукопис — тетраєвангеліє (чотири канонічні Євангелія). Він схожий із православними Євангеліями, які призначалися для церковного вжитку. Правда, є деякі незначні відмінності між ним та друкованими Євангеліями, що з’явилися невдовзі після появи цієї пам’ятки.

Пересопницьке Євангеліє було написане давньоукраїнською книжною мовою. Це один із перших відомих нам перекладів такого типу. Сам переклад не є однаково досконалим. Можна простежити тенденцію «шліфування» майстерності перекладачів у ході роботи над текстом. Передмова до Євангелія, котра належить Теофілакту (Феофілакту) Болгарському, перекладена не дуже вдало. Тут фактично збережений старослов’янський текст. Близькими до старослов’янської першооснови лишилися перші два Євангелія — Матвія та Марка. Ближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоана й, особливо, Євангеліє від Луки.

Аналіз тексту засвідчує, що в роботі над перекладом надавалася перевага старослов’янським джерелам. І це цілком зрозуміло. Адже старослов’янські біблійні тексти мали значне поширення на українських землях у той час. Проте використовувалися й грецькі тексти Євангелій, а також західнослов’янські (польські й чеські) переклади.

Текст Пересопницького Євангелія писаний переважно темно-коричневим чорнилом. На всіх сторінках розміщений він на 20-ти рядках. Покажчики читань подані на полях, сумарії та глоси вписані в текст і обведені рамкою. Передмова, заголовки Євангелій, тексти в рамках-заставках, номер першої глави та зачала на початку кожного Євангелія писано золотом на кіноварному ѓрунті. Покажчики читань на полях зроблено кіновар’ю та суриком.

Важливим аспектом цінності книги є її художнє оформлення. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно намальовані мініатюри євангелістів. Мініатюри відкривають кожне з Євангелій та розміщені на лівосторонньому боці розвороту аркушів перед текстом. Виконані вони на ѓрунті клейовими різнобарвними фарбами на золотому суцільному тлі. Під кожною мініатюрою вміщено текст в орнаментальній рамці — коротка анотація з відомостями про євангеліста й вказівкою, скільки в даному Євангелії глав, зачал, стихів. Усі мініатюри прикрашені рамками з рослинним орнаментом. Такі ж рамки прикрашають початок тексту кожного Євангелія.

Книга мала дорогу оправу. Щоправда, вона кілька разів мінялася. Про первісну оправу маємо свідчення в післямові рукопису, де сказано, що на верхній дошці «єсть виображенно распятіє Господа Бога спасителя нашого Ісуса Христа». Ці дані підкріплюються й відомостями з інвентаря Пересопницького монастиря 1600 р. Наступну оправу, імовірно, було виготовлено в 1701 р., коли гетьман Іван Мазепа вирішив подарувати Євангеліє Переяславському кафедральному собору, який він побудував та прикрасив власним коштом. У 1840-х роках оправа була поновлена — припасовано нижню дошку, кришки зі зворотів заклеєні папером, приклеєні форзаци, оправу було покрито зеленим оксамитом. У такій оправі Євангеліє зберігається до сьогоднішнього дня.

Дуже цікавою є доля пам’ятки. Після написання Євангеліє тривалий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, про що, зокрема, свідчить згадуваний інвентар цієї обителі 1600 р. Однак у 1630 р. монастир припинив своє існування. Його власник, князь Миколай Чорторийський, католицького віровизнання, звернувся до короля Сигізмунда ІІІ з проханням передати обитель Клеванській єзуїтській колегії. Король відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом з майном та земельними угіддями переходив у володіння єзуїтам. Очевидно, в руки останніх і потрапило Пересопницьке Євангеліє.

На якийсь час ця пам’ятка загадково зникає, щоб потім з’явитися, але вже на початку ХVІІІ ст. і в Центральній Україні. Річ у тім, що під час Хмельниччини клеванські єзуїти були розгромлені й пограбовані козацькими військами. Можливо, книга опинилася в руках якогось козацького ватажка, а далі він вивіз її з собою на Подніпрянщину. Однак це не більше, ніж гіпотеза, котра не підкріплена документально.

Зрештою, Євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Мазепи. Не виключено, що він міг придбати цю книгу на Волині, де йому доводилося бувати. У 1701 р. гетьман подарував її Переяславському кафедральному собору, який був споруджений його коштом. 17 квітня того року був зроблений відповідний запис у Євангелії: «Сіє Євангеліє прислано і дано єст от ясмневельможного єго милости пана Іоанна Мазепи, войск єго царського пресвітлого величества Запорозких обох сторон Дніпра гетмана і славного чина святого апостола Андрея кавалера, до престола переяславського єпископского; которий от єго ж ктиторской милості создан, отновлен і драгоціннимі утварі церковними украшен при преосвященном єпископі Захарії Корниловичі».

Майже сто років Євангеліє зберігалося в соборі, а потім опинилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його в 1837 р. виявив археограф Осип Бодянський. Наступного року в «Журнале Министерства народного просвещения» він опублікував невелику інформаційну статтю про цю пам’ятку.

Десь наприкінці 1845 р., перебуваючи в Переяславі, з Пересопницьким Євангелієм мав змогу ознайомитися Тарас Шевченко. Судячи з усього, пам’ятка справила на нього враження, і тому він залишив про неї запис у своїх археографічних нотатках. Ось зміст цього запису:

«В скромной семинарской библиотеке хранится два Евангелия, писаны на пергамени изяшными славянскими буквами, чернилом и киноварью — с прекрасными разноцветными рисунками по золоту. Первое писано в 7053 году... Второе Евангелие, также на пергамени, изящнее и раскошнее первого, писано малороссийским наречием 1556 года, с надписью на краях первых листов...» Далі поет наводив текст про передачу І.Мазепою цієї книги Переяславському собору. «Это Евангелие, — вказував Т.Шевченко, — подробно описано г.Бодянским в «Журнале Министерства народного просвещ[ения]».

У 60-х рр. ХІХ ст. семінарію з Переяслава перенесли до Полтави. Туди ж помандрувало й Пересопницьке Євангеліє. Проте тут йому недовго довелося бути. У 1873 р. книгу передали графові Д.Толстому — й вона опинилася в Петербурзі. Потім Євангеліє потрапило до великого князя Петра Георгійовича, принца Ольденбурзького. Лише через шість років після його смерті, в 1887 р., книга за сприяння вдови покійного повернулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії.

У Полтаві Пересопницьке Євангеліє пережило революційні події 1917—1918 рр., громадянську війну, різноманітні пролеткультівські експерименти радянської влади, зберігаючись у фондах Полтавського історико-краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни книгу евакуювали до Уфи — столиці Башкирської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. У повоєнні роки пам’ятка вернулася в Україну — правда, не до Полтави, а до Києва. Спочатку зберігалася у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври. 24 грудня 1948 р. за ініціативою професора Київського університету С.І.Маслова книгу передали в Центральну наукову бібліотеку (зараз — Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського), присвоївши їй інвентарний номер 15552. Там пам’ятка зберігається понині.

Під час інавгурації Президента України в грудні 1991 р. Пересопницьке Євангеліє було вперше використане як символ державності. На ньому присягав на вірність народу України Леонід Кравчук. З того часу утвердилася традиція, що президенти України присягають на цій книзі.

Дійсно, Пересопницьке Євангеліє є символом України. І справа не лише в тому, що це один із перших сакральних текстів, перекладених українською мовою. Його фундаторка походила з Полісся, писалося воно на Волині, головним писарем виступав виходець з Лемківщини — найзахіднішої української землі. Мандрувала ця книга із Заходу на Схід, опинившись у Полтаві. Причетною до неї виявилися І.Мазепа й Т.Шевченко — важливі фігури нашої національної історії. Тому закономірно, що на цій «першокнизі» дають клятву президенти України.

Петро КРАЛЮК


Переглядів: 922 | Додав: петрик57 | Теги: історія, Українська національна святиня, Петро КРАЛЮК, загадки, зміст | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання