МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » 2009 » Травень » 31 » РИМО-КАТОЛИЦЬКІ ГРОМАДИ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ В СИСТЕМІ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВЗАЄМИН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХIХ ст.
23:28
РИМО-КАТОЛИЦЬКІ ГРОМАДИ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ В СИСТЕМІ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ВЗАЄМИН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХIХ ст.

На основі неоприлюднених раніше архівних джерел проаналізовано особливості міжконфесійних стосунків римо-католиків Катеринославщини з православними та лютеранськими громадами краю у другій половині ХIХ ст. Встановлено, що деструктивним фактором, який порушував єдність римо-католицького середовища, була пропаганда у німецьких колоніях представників пізньопротестанстських течій.

Катеринославщина в другій половині ХIХ ст. являла собою територію з поліетнічним та поліконфесійним складом населення, який сформувався в ході колонізації краю. За губернськими даними, у 1862 р., крім православних, яких налічувалося 1 052594 особи, конфесійну мапу цих земель складали вірмени-григоріани – 16398 особи (1, 45 %), протестанти – 21 684 осіб (1, 9%), католики –
6966 осіб (0, 61 %) [8, с. 73]. Останні осіли в Олександрівському (4290 осіб), Катеринославському (982 особи), Бахмутському (728 осіб), Новомосковському (446 осіб) повітах [8, с. 73]. Католицьке населення складалося з переселенців із німецьких князівств, польських земель, Франції, Італії та інших європейських держав, а також вихідців з території Османської імперії.
У 1892 р., як свідчать єпархіальні дані, іновірці та різновірці на Катеринославщині складали 197 318 осіб (12, 19 % від загальної кількості населення); протестантів налічувалося 51 038 осіб (3, 3 %), католиків – 20 389 осіб (1, 32 %), юдеїв – 94 704 особи (6, 1 %), вірменів-григоріан – 20 927 осіб (1, 35%). [10, с. 14] У порівнянні з 1862 р. у 1892 р. кількість католиків збільшилась на 13 423 осіб [10, с.14]. Римо-католицькі громади краю входили до Катеринославського і частково Бердянського деканатів Тираспольської римо-католицької єпархії і функціонували в переважно православному оточенні.
На взаєминах католиків з православними мешканцями краю позначилася протекціоністська політика Російської держави відносно Російської православної церкви, фактично очолюваної упродовж 1721– 1917 рр. правлячими монархами. Найвища цивільна та релігійна влада Російської імперії, одним із інструментів якої ставала релігія, зосереджувалася в руках імператора: "...все народы, в России пребывающие, славят Бога Всемогущего разными языками по закону и исповеданию праотцев своих, благословляя царствование российских монархов и моля Творца Вселенной об умножении благоденствия и укрепления силы империи” [13, с. 2].
Правове становище Римо-католицької церкви набуло уніфікації і системного характеру у Зводі законів 1832 р., в якому їй надано статус легальної конфесії [15]. Російська держава гарантувала вільне відправлення віри, а також богослужіння за традиційними обрядами "всем, кто не принадлежит к господствующей церкви, подданным Российской империи, принятым в подданство иностранцам, которые состоят на российской службе или временно в Росии перебывают, кроме представителей особенно вредных сект” [13, с. 201–202].
Привілеї й державна підтримка офіційної православної церкви були тісно пов’язані із забороною прозелітизму серед членів титульної національності. Політика невтручання у внутрішні справи церков витримувалася лише тоді, коли вони не торкалися інтересів пануючого віросповідання. В Російській імперії "одна лише православна церква мала право переконувати адептів інших християнських сповідань до прийняття нею вчення про віру. Духовні та світські особи іноземних сповідань суворо зобов'язувалися не торкатися свободи совісті інших релігій” [15, с.25]. В іншому випадку вони несли кримінальну відповідальність. Російське законодавство суворо переслідувало винних у «зведенні з православ'я» та містило низку статей проти звідників. Невигідні наслідки для них розрізнялися відповідно до того, було це зведення у католицизм чи лютеранство, розкол або сектантство [14, с.44]. Спокушування православних будь-якою вірою залишалося релігійним злочином, а місіонери, які використовували при цьому насильницькі засоби або погрози підлягали покаранню у буцегарні терміном до трьох років [14, с.45].
Безперечно, підрив місіонерського потенціалу, обмеження у діяльності римо-католицьких громад не сприяли розвитку міжконфесійного діалогу, витісняючи католиків на периферію церковно-релігійного життя Катеринославщини. «Иноверцев очень немало, – написано в єпархіальному звіті за 1857 рік, – но отношения с православным духовенством возникают очень редко. В тех случаях, когда некоторые из иноверцев ищут присоединения к православию» [12, с. 15]. Духовні особи Російської православної церкви вважали своїм обов’язком не тільки керувати життям православного населення краю, але й насаджати православ’я серед іноземних християн, католиків зокрема. Незважаючи на значні зусилля зовнішньої місії, процес переходу католиків до православної віри не набув масового характеру: в 1844 р. до православ’я приєдналося 65 осіб, у 1846 р. – 49, у 1850 р. – 23, у 1857 р. – 5 католиків [4, с. 99; 5, с. 98; 6, с. 98; 11, с. 11]. У 1870 р., за даними „Екатеринославских епархиальных ведомостей”, загальна кількість католиків, протестантів, євреїв і магометан, які перейшли до православної віри, становила 60 осіб у 1873 р. – 56 осіб [9, с. 278].
Не забуваючи про суб’єктивний фактор, треба звернутися до ролі окремих особистостей в „наверненні на віру”. Так, у 1850-х рр. православний священик с. Басані Олександрівського повіту Петро Іваницький прийняв у лоно домінуючої релігії 70 католиків-однодворців, парафіян Гейдельбергського римо-католицького храму [3, арк. 7 об. ]. Цьому сприяли розпорошеність католиків-однодворців по Олександрівському повіту, внаслідок чого настоятель римо-католицької парафії, ксьондз Олександр Домбровський фізично не встигав виконувати свої душпастирські обов’язки. Релігійна ситуація в цілому, за якої відбувався перехід, охарактеризована в листі Тираспольського єпископа до Катеринославського губернатора Я.Фабра від 28 червня 1857 р.: «…многие из числа католиков, переселенных по селам Екатеринославской губернии, быв гонимые в католицизме, с принуждением должны были изменить веру» [3, арк. 7 об.].
Так, переселений до Катеринославської губернії однодворець римо-католицького сповідання Яків Миклашевський у травні 1857 р. звернувся до настоятеля Гейдельбергської парафії Олександра Домбровського зі скаргою на гоніння сільського начальства с. Басані Олександрівського повіту, підбурюваного православним священиком Петром Іваницьким, за уклоніння від прийняття православної віри [3, арк. 8]. Формально надавши підписку про перехід до православної віри, щоб вінчатися з православною парафіянкою, католик Миклашевський відмовився прийняти таїнства православної церкви. Звертає на себе увагу така деталь у оформленні документів про перехід до пануючої церкви: за Миклашевського лишили підпис православні односельці, начебто за неграмотного. Останній факт взагалі не міг мати місце, оскільки неофіт працював вчителем. За відмову від причастя у православній церкві Миклашевського заарештували й утримували на ланцюгу у буцегарні [3, арк. 8]. Спроби ксьондза Домбровського відстояти одновірця були марними.
Випадок із Миклашевським створював прецедент, під впливом якого інші православні неофіти могли повернутися у католицизм. Тому висновки Опікувального комітету іноземних колоністів, який проводив розслідування інциденту, були на боці православної церкви: католик Я. Миклашевський добровільно прийняв православ’я у зв’язку з вінчанням з православною парафіянкою [3, арк. 8]. Тираспольська духовна консисторія, в свою чергу, розпочала тривале слідство, яке закінчилося лише 28 липня 1867 р. Духовне начальство не підтримало ані католика Миклашевського, ані римо-католицького священика Домбровського, який вступився за свого парафіянина. Вчинок Олександра Домбровського, котрий осудив методи прийняття у лоно православної церкви, було визнано таким, що підлягає карній відповідальності [3, арк. 9].
У православному середовищі ставлення до колишніх католиків, які прийняли православ’я, було неоднозначним. Вони не сприймалися православними мешканцями повноцінними членами громади, одновірцями. На побутовому рівні їх ганьбили, називали «вихрестами», які відреклися від рідної віри [3, арк. 10].
Не просто складалися міжконфесійні взаємини між католиками та протестантами, які мешкали в німецьких колоніях й спілкувалися у повсякденному житті. Більшість конфліктів розпочиналося внаслідок непорозумінь у фінансових або земельних питаннях. Наприклад, Маріупольський сільський приказ у 1865 р. зобов’язав католиків колонії Ейхвальд вносити кошти на будівництво лютеранського пастората в сусідній колонії Людвіжсталь [1, арк. 3]. Римо-католицька громада звернулася до Катеринославського декана з проханням про звільнення колоністів від цієї повинності, зважаючи на тяжке матеріальне становище [1, арк. 4]. Але Тираспольська духовна консисторія залишила це прохання без наслідків, оскільки воно не підлягало її компетенції, порекомендувавши звернутися до світської влади [1, арк. 7]. Разом з тим зволікання у розв’язанні проблеми розпалювало ворожнечу між католиками і лютеранами, що мешкали в одній колонії Ейхвальд.
Іншим чинником конфліктів була досить ефективна пропаганда протестантських діячів у сусідніх римо-католицьких колоніях. Римо-католицьке духовенство Катеринославщини неодноразово скаржилося Тираспольському єпископу на прозелітизм вюстистів серед католицького населення німецьких колоній, наслідком якого стало зародження бродінь у громадах [7, с. 115]. Так, у донесенні настоятеля Ейхвальдської парафії Ципріана Гинтилло від 18 травня 1857 р. відзначалося, що «колонист Каспар Гиттель со всем своим семейством отстал от нашей церкви, к которой он принадлежал и перешел к секте, называющейся собранием обращавшихся в христианство благочестивых или сепаратистов, собирающихся в особенные часы для молитвы» [2, арк. 3]. З цим вченням незаможний колоніст Каспар Гиттель познайомився в сусідній колонії Ней-Гофнунг, під час збирання милостині для посівів, залишившись на богослужіння «у братьев своих». Повернувшись додому, він розпочав критикувати католицизм та пропагувати нове вчення серед колишніх одновірців. Під час зібрання сільської громади Каспар Гиттель, незважаючи на умовляння, відрікся від католицизму, наголосивши, що «он просветился светом и наверно знает, что он теперь праведный и умрет праведным» [2, арк. 11].
Цей випадок спричинив низку дискусій та суперечок у єдиному раніше римо-католицькому середовищі. Зазначений колоніст відмовився від прийняття католицького причастя, відддавши перевагу зібранням «штунденгенгерів» в сусідніх Камишовці і Ней-Ямбурзі. Сільське товариство на зборах постановило виключити Каспара Гиттеля зі свого складу. Настоятель Ейхвальдської парафії Ципріан Гинтилло дійшов висновку, що пропаганда нового вчення "будет иметь успех, если светское начальство не примет надлежащие меры к прекращению этого беспорядка” [2, арк. 7].
Тираспольський єпископ Кан, проаналізувавши рапорт Ципріана Гинтилло, 4 жовтня 1857 р. зобов’язав останнього надати більш детальну інформацію про вчення Вюста та відвідування останнім Ейхвальдської римо-католицької церкви [2, арк. 15]. «В колонии Вюст проповедывал с 1849 г., – доносив священик Гинтилло 10 грудня 1857 р., – как он в первых летах прибытия в Российскую империю именовался лютеранином, то местное начальство не могло не обратить внимания на проповедывания им новой секты… в местах, состоящих в приходе другого пастора, в колониях Дармштадт, Людвижсталь, Елизаветдорф, в окрестностях Одессы и части Таврической губернии, колонии Ней-Гофнунг Бердянского уезда» [2, арк. 9]. У 1852 р. Вюст знову відвідав Ейхвальд і проповідував у римо-католицькій церкві по закінченню літургії, запросивши католиків до колонії Єлисаветфорд для продовження спілкування.
Активний прозелітизм євангельсько-лютеранського пастора Едуарда Вюста серед римо-католицького населення не залишився поза увагою місцевого начальства. Опікувальний комітет іноземних поселенців підпискою зобов’язав проповідника, «чтобы он не смел, кроме своего прихода, состоящего из четырех колоний, проповедывать и научать в других местах, под опасением высылки за границу» [2, арк. 9 об].
Священик Гинтилло наголошував, що прихильники Вюста збираються таємно в нічний час. Богослужбова практика полягала у проведенні молитовних зібрань з традиційними церковними піснеспівами, переробленими на пісні для танців. Всупереч католицькому віровченню, вюстисти вважали себе «обратившимися на истинный путь христианами», на яких «снисходит Дух Святой», поділяючись на «обратившихся на истинный путь и совершенно праведних. Последние утверждают, что чувствуют сошествие на них Духа Святого и небесную радость, кто чувствуют возбуждение к проповеди – проповедует» [2, арк. 9об]. Богослужіння відбувалися тричі на тиждень, а двічі на рік, навесні і восени, прихильники нового вчення, яких налічувалося близько 50 осіб, збиралися вдома у Вюста. «У них коммунизм, - писав священик, и имущество каждого не принадлежит в личную собственность, а все принадлежит Спасителю, и если один приходит к другому за получением чего-либо, то не должен ни в чем отказывать, и если получает, то не должен за то благодарить» [2, арк. 10].
Прозелітизму вюстистів сприяла фінансова підтримка колоністів: щорічно кожен господар виділяв 10 крб. і більше на пропаганду нового вчення: «Часто мне случалось видеть шатающихся из этой секты по моему приходу с какими-то книгами, для вразумления не принадлежащих к сей секте… и с целью привести к себе слабых духом своей религии, жертвующих для них деньги» [2, арк. 10].
Лише 6 березня 1859 р. надійшло повідомлення Опікувального комітета іноземних колоністів, що губернському секретарю Штейну доручено вжити заходів для утримання колоніста Киттеля від порушення святості римо-католицької церкви, оскільки він постійно ображав римо-католицького священика під час богослужінь і церковних треб. Але активна пропаганда послідовників Вюста вже дала свої результати. Нове вчення знайшло прихильників майже у всіх лютеранських і римо-католицьких колоніях: „Некоторые мои прихожане, - доносив священник Ципріан Гинтилло, - переходят в лютеранскую веру, но не с целью, чтобы держать оную, но чтобы свободно исповедывать обряды этой секты» [2, арк. 10].
Таким чином, релігійна ситуація в середовищі римо-католицьких громад, які осіли на Катеринославщині серед домінуючого в краї православного населення, в другій половині ХIХ ст. не була стабільною. Негативним проявом стали міжконфесійні конфлікти, підсилені факторами політичного та соціально-економічного характеру, між католиками та православними. Починаючи з другої половини ХIХ ст., під впливом активної пропаганди вюстистів, у католицьких громадах зародилися релігійні бродіння, які порушували монолітність релігійних громад.

Список використаних джерел та літератури:
1. Державний архів Саратовської області (далі: ДАСО). – Ф. 365. – Оп.2. – Спр. 56. – 15арк.
2. ДАСО. – Ф. 365. – Оп. 1. – Спр. 91. – 23 арк.
3. ДАСО. – Ф. 365. – Оп.1. – Спр. 92. – 15 арк.
4. Извлечения из Отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1844 г. – СПб.: Синодальная типография, 1845. – 112+110 с.
5. Извлечение из Отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1846 г. – СПб.: Синодальная типография, 1847. – 108+106 с.
6. Извлечения из Отчета обер-прокурора Святейшего Синода за 1850 г. – СПб.: Синодальная типография, 1851. – 110+108 с.
7. Лиценбергер О. А. Римско-католическая церковь в России. История и правовое положение. – Саратов: Поволжская академия Госслужбы, 2001. – 382 с.
8. Материалы для географии и статистики России, собранные офицером Генерального штаба капитаном В. Павлович. - Спб.: Типография Департамента Генерального штаба, 1862. – 352 с.
9. Никольский М. И. Сто лет Екатеринославской епархии// Екатеринославские епархиальные ведомости. Отдел неофициальный. – 1876. – № 18. – С. 278–288.
10. Отчет Екатеринославского Епархиального Училищного Совета о состоянии
церковно-приходских школ и школ грамоты за 1892–1893 учебный год // ЕЕВ. Отдел неофициальный. – 1894. – № 8.
11. Російський Державний історичний архів (м. Санкт-Петербург) (далі: РДІА).-Ф.796, оп.442, спр. 2204. – 23 арк.
12. РДІА.-Ф.796. – Оп.442. – Спр. 2204. – 23 арк.
13.Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания / Т. Барсов - СПб.: Синодальная типография, 1885.-663 + LLХХ111 с.
14. Уголовное уложение, Высочайше утвержденное 22 марта 1903 г. - СПб.:
Издательство Государственной канцелярии, 1903. - 192 с.
15. Уставы духовных дел иностранных исповеданий, повелением Государя императора составленные // Свод законов Российской империи, повелением государя-императора Николая I составленный. – СПб.: Типография Второго отделения собственной Его величества канцелярии, 1857. -Т. ХI. – Ч. 1. – 171 с.

Наталія Буланова,
кандидат історичних наук,
директор Музею історії м. Дніпродзержинська






Переглядів: 1329 | Додав: museumkamyanske | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання