МЕНЮ САЙТА
<
>
 
САЙТИ ДРУЗІВ
<
>
 
Статистика
 
Головна » 2009 » Березень » 27 » Релігійне питання в контексті Голодомору 1932 – 1933 рр. (на прикладі Кам’янського району)
14:44
Релігійне питання в контексті Голодомору 1932 – 1933 рр. (на прикладі Кам’янського району)
Вагомого значення в умовах більшовицької модернізації суспільства, що призвела до Голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні, набуло релігійне питання. Шалені темпи індустріалізації на рубежі 1920 – 1930-х рр., неоголошена війна українському селянству, культурна революція супроводжувалися посиленням антирелігійної боротьби, яка переросла у нову фазу. Особливість цього етапу боротьби з релігією, початок якого у часі співвпав з початком боротьби проти селянства, полягала в ототожненні релігії з контреволюцією. Невідповідність між декларованим принципом свободи совісті та реальним становищем віруючих в СРСР спонукала уряд приховувати реальну картину державно-церковних відносин, що не могло не позначитися на стані наукового розроблення даної теми. На сьогоднішній день вона належить до кола маловивчених.

Розкриття шляхів і методів нейтралізації політичного впливу церковних інституцій на суспільство, виділення регіональних особливостей атеїстичної пропаганди надає можливість поглибити характеристику суспільних деформацій, супутніх становленню тоталітарної системи, що найбільш гостро проявилися під час голодомору 1932 – 1933 рр. У цьому плані характерним вбачаємо саме Кам’янський район, заснований постановою Всеукраїнського виконавчого комітету і Ради народних комісарів 5 березня 1931 р. До його складу входило 14 сільрад (Тритузнянська, Карнаухівська, Аульська, Романківська, Криничанська, Ганно-Зачатівська, Кархутірська, Василівська, Миколаївська, Благовіщенська, Степанівська, Семенівська, Новоселівська, Червоно-Іванівська), підпорядкованих районному центру – місту Кам’янське [24, арк. 21 – 22]. Місто, як потужний промисловий центр, фактично стало донором для навколишніх селищ. Дніпровський металургійний завод, введений в експлуатацію в 1887 р., як одне з найбільш потужних підприємств Півдня України, на рубежі 1920 – 1930-х рр. рятував від голодної смерті не лише мешканців міста. З початком хлібозаготівельної кризи та посиленням тиску на селянство найбільш мобільні мешканці навколишніх селищ кидали рідні домівки й осідали у Кам’янському: в численних землянках, виритих на окраїнах міста, знаходячи роботу на металургійному підприємстві чи на будівельних майданчиках майбутніх промислових гігантів [2, с. 18]. Прискорення темпів індустріалізації й колективізації, необхідне для виконання першої п’ятирічки, певною мірою залежали від боротьби з релігією та церквою й формування нового атеїстичного світогляду. Як і по всій країні, цей процес у Кам’янському районі відбувався по вертикалі: влада – церква – суспільство.

Формуючи власне законодавство про релігію та культи, українські більшовики взяли за основу відповідні нормативно-правові акти радянської Росії. В Україні раніше, ніж в Росії, було систематизоване законодавство про релігію. Правила про культи були включені до Х-го розділу Адміністративного Кодексу України, який набрав чинності 1 лютого 1928 р.

Розуміння більшовиками релігії як такої, що належить до минулих типів культури, робило її в очах влади перешкодою на шляху нового культурного розвитку: «Партія не може бути нейтральною у відношенні до релігії, – писав Й. Сталін у другій половині 1920-х рр., – і вона веде антирелігійну пропаганду проти всіх і всяких забобонів, тому що вони є одним із засобів підірвати вплив реакційного духовенства, що підтримує експлуатаційні класи і проповідує покору тим класам. Партія не може бути нейтральною у відношенні до носіїв релігійних забобонів, у відношенні до реакційного духовенства, що отруює свідомість працюючих мас» [19,с. 131]. Ця теза на довгі роки стала ідеологічною підставою для обмеження діяльності релігійних організацій та розв’язання антирелігійної війни.

Вже в новій Конституції УСРР заборонялася релігійна пропаганда – складовий елемент свободи совісті. 8 квітня 1929 р. ВЦВК РСФСР утвердив постанову «Про релігійні об’єднання», згідно якої релігійним організаціям заборонялося «створювати фонди взаємодопомоги, надавати матеріальну підтримку своїм членам, організовувати спеціальні молитовні чи інші збори для дітей, молоді та жіноцтва, групи вивчення Біблії...», тобто їхня діяльність зводилася лише до молитовних зібрань [14, с. 230].

У січні 1929 р. листом ЦК ВКП (б) «Про заходи щодо посилення антирелігійної роботи» було фактично санкціоновано силовий тиск на релігійні організації. В ньому зокрема писалося: «НКВС і ОДПУ ні в якому разі не допускати порушення радянського законодавства релігійними об’єднаннями, враховуючи, що релігійні організації, церковні ради, мутавалліати, синагогіальні товариства і т. п. є єдиною легально діючою контреволюційною організацією, що має вплив на маси» [15, с. 34]. В цей період адміністративно посилилися заходи по закриттю церков. Методи не відрізнялися різноманітністю: відмова в реєстрації, тиск на віруючих, щоб примусити вийти із складу п’ятидесятки, фінансовий тиск на духовенство та знущання з нього.

29 грудня 1929 р. НКВС УСРР затвердив Положення «Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адміногранами складу релігійних громад та служителів культу» [21]. Цей документ було покладено в основу інструкції Секретаріата Президії ВУЦВК від 23 червня 1932 р.

До початку першої п’ятирічки зусиллями радянських органів влади вдалося налагодити контроль за діяльністю церков і добитися від них заяв щодо лояльності до сталінського режиму. Переважна більшість громад Кам’янського району, зареєстрованих у відділі культів, були православними. Це Свято-Миколаївська і Різдво-Богородична в м. Кам’янське, Свято-Покровська й Свято-Успенська – в с. Романкове, Свято-Миколаївська в с. Тритузне, Свято-Варваринська – в с. Карнаухівка, Свято-Троїцька – в с. Аули, Свято-Покровська – в с. Кархутори, Свято-Покровська – в с. Кринички та інші. Якщо у навколишніх селищах мешкали переважно представники православної конфесії, то у Кам’янському, яке відрізнялося своїм багатонаціональним складом, діяли ще й дві єврейські синагогальні громади, одна – римо-католицька, одна – старовірна, одна – лютеранська, одна громада євангельських християн-баптистів [1, с. 64]. Кожна з громад різних конфесій збиралася на богослужіння у збудованих наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. храмах. Лютерани й євангелісти по черзі збиралися на богослужіння у лютеранській кірхі.

Найбільш визрілим для формування нового світогляду вбачалося робітництво, у відношенні до якого застосовувалися найбільш рішучіші антирелігійні заходи. Відтак гоніння на віру в промислових регіонах були набагато жорсткішими, ніж у селах. Спостерігається ця різниця і в Кам’янському районі.

Наприкінці 1928 р. Кам’янський відділ культів на підставі інструкцій НКВС розпочав підготовку до закриття молитовень. Войовничий похід розпочався насамперед від робітничого міста, в якому діяв потужний осередок Спілки войовничих безвірників України. Безвірниками було ініційовано моральний тиск на духовенство: в центрі Кам'янського встановлено стенди з карикатурами, які ганьбили духовенство різних конфесій. У листопаді 1928 р. у Кам’янському відбувся карнавал. Активісти поряд з групою «народов СССР» і «наряженным ослом Чемберленом» зображували бюрократів і «бывших людей» [11, с. 1]. Серед останніх – насамперед представники духовенства, які не вписувалися у нові реалії життя. Адже найбільш мужні панотці під час проповідей нерідко називали речі своїми іменами: класову боротьбу – братовбивством, індустріалізацію та колективізацію – антихристовим будівництвом, яка приведе до Страшного Суду. Такі проповіді для суспільства, поставленого на межу виживання, були надзвичайно актуальними.

Під тиском обставин на заводській площі окремі духовні особи публічно зрікалися віри в Бога. Так, у 1927 р. заздалегідь заготовлений текст перед робітниками читав пресвітер євангельських християн Іван Бакун [12, с. 3]. Але римо-католицькі ксьондзи виявилися для влади особливо міцним горішком. Ще за царських часів призвичаєні до гонінь, згуртовані й дисципліновані, не обтяжені родинами, вони відкрито гуртували польське населення навколо костьолу, закликали зберігати національну єдність і віру батьків. Радянська влада відразу розгледіла у римо-католицькому духовенстві серйозного противника, на боротьбу з яким було кинуто всі засоби. Неодноразово викликали в НКВС і кам’янських ксьондзів – спочатку Костянтина Томашевського, який згодом був репресований, а потім Якова Розенбаха. Останній очолював римо-католицьку громаду Кам'янського від 1925 р. Духовні особи відмовлялися співпрацювати, запевняючи у своїй лояльності до радянської влади. Так, 28 січня 1928 р. правління римо-католиків на чолі із ксьондзом Яковом Розенбахом після звинувачення ініціативної групи польського духовенства в антидержавній діяльності вирішило «підкорятися всім розпорядженням влади і взагалі лояльно триматися» [1, с. 66]. Незважаючи на це, костьол у доповіді інспектора міського відділу культів Ніколаєвського про підготовку до закриття церков був названий «осиним гніздом» [6, арк. 20], а 12 жовтня 1929 р. ксьондз Я. Й. Розенбах заарештований й відправлений на Соловки [16, с. 194].

Наприкінці 1928 р. кам’янські активісти-безвірники розпочали збір підписів за закриття храмів в цехах Дніпровського заводу, організаціях, навіть просто на вулицях. Спочатку навіть враховувалася належність до конфесій. Але раптово у лютому 1929 р. надійшла команда на якийсь час прининити кампанію [1, с. 67]. Процес збирання підписів у Кам’янському відновився лише у червні 1929 р., після прийняття резолюції загальнозаводської конференції про закриття Свято-Миколаївського собору і нової синагоги. Каталізатором виступив II з’їзд Спілки войовничих безвірників СРСР, на якому було задекларовано, що «антирелігійна боротьба – це боротьба за соціалізм».

У Кам’янському проводилися цілі дискусії відносно того, яку потрібно спочатку закрити синагогу: «На місцях існує дві думки: забрати стару синагогу через обширне подвір’я для дитячого
майданчика і друга думка – не забирати цю, а забрати нову синагогу...
Звичайно, та і інші думки мають свої добрі сторони і було б краще
об’єднати їх, забравши обидві синагоги» [6, арк. 19].

За офіційними даними, протягом листопада 1929 р. було зібрано 20560 підписів за закриття молитовень. Згідно з переписом 1926 р населення Кам’янського становило 46 451 осіб, серед яких з правом голосу – 23 871. Звичайно, що мали місце не тільки порушення під час так званого збирання підписів, але й значні фальсифікації. Парафіяни Свято-Миколаївського собору, яким було відмовлено у реєстрації нових членів громади, скаржилися до Президії Катеринославського окружного виконкому, що підписи збиралися не тільки по заводських цехах, але й на базарах, квартирах, по кінотеатрах, крамницях, по декілька разів у однієї особи, у приїжджих, а також у неповнолітніх [6, арк. 19].

Під тиском антирелігійної кампанії розпалася Свято-Троїцька ста-ровірна громада. Лютеранська громада не зібрала п’ятидесятку, необхідну для реєстрації в органах влади і де-юре не існувала. 31 серпня 1928 р. було прийнято рішення президії Кам’янського райвиконкому про скасування угоди на оренду кірхи лютеранами. Але жодного підпису за закриття кірхи лютерани під час антирелігійної кампанії не надали. Дніпропетровський адмінвідділ направив листа до НКВС з пропозицією розірвати угоду з лютеранською громадою як такою, що не назбирала п’ятидесятки [6, арк. 6]. 20 липня 1929 р. НКВС санкціонував розірвання угоди з лютеранами, але на підставі суборенди євангелістам [6, арк. 16]. Останні збиралися на богослужіння, попередньо на власні кошти відремонтувши приміщення. Враховуючи цей фактор, НКВС рекомендував передати кірху в оренду євангелістам і підготувати грунт для подальшого закриття [6, арк. 16]. Напередодні офіційного закриття в кірхі розмістили адресний стіл, незважаючи на те, що там відбувалися богослужіння, мешкали пастор з сім’єю та безпритульний євангеліст.

5 листопада 1929 р. на президії Кам’янської міськради розглядалося клопотання ради безвірників про закриття молитовних будинків у Кам’янському та відведення їх для культурних потреб. «Рахуючись з вимогами абсолютної більшості працюючих міста про закриття молитовних будинків (20 560 підписів із загальної кількості користуючихся виборчими правами 23 871 чол.), а також приймаючи до уваги гостру житлову кризу та абсолютну відсутність при міщень під культурні установи та організації, вимоги працюючих задовольнити» [8, арк. 64]. Для отримання дозволу уряду УСРР направили делегацію Ради «Безвірник» до Харкова. Згодом прийняте рішення було затверджене Пленумом Кам’янської міськради: «город Каменское является крупным промышленным центром, населенным преимущественно рабочим классом, не может ни в коей мере допустить того, чтобы на 12 году Советской власти, проходящей сейчас культурной революции у нас в стране допущено было бы существование молитвенных домов в Каменском – этих очагов распространения дурмана и контрреволюции, столпов и цитаделей реакции, кабалы и эксплуатации, этих агитаторов старо-помещичьего и буржуазного строя на территории, где живут рабочие» [7, арк. 51].

Закриття храмів було проведене у рекордно короткі сроки, фактично за декілька днів. Ранком 10 грудня 1929 р. до Кам’янського райвиконкому викликали голову єврейської громади Шаю Тресса і повідомили про закриття нової синагоги. Разом з ним відкрили храм, за кілька годин переписали майно, яке навантажили на підводи і вивезли до старої синагоги. Останньої миті відібрали ключі. Згідно з вже опробованим сценарієм протягом трьох наступних днів було переписане і вивезене майно з собору, костьолу і кірхи. Храми опечатали, щоб перетворити «кубла чорної реакції... на вогнища культури», як писав «Дзержинець». Згодом в сплюндрованих церквах були відкриті різноманітні клуби: польський – в костьолі, піонерський – у кірхі, і навіть інтернаціональний – для німців, євреїв, білорусів, бесарабців – у синагозі. В Свято-Миколаївському соборі деякий час була книгозбірня, а 25 квітня 1932 р. там розмістив свою експозицію один із перших в Україні Музей революції, центральним експонатом якого став маятник Фуко [1, с. 71]. Церковне майно частково було перевезене до підвалів Свято-Ми­колаївського собору. Багато церковних старожитностей було знищено.

Тимчасове згортання кампанії примусової колективізації, викликане статтею И.Сталіна «Запаморочення від успіхів», відбилося й на релігійному фронті. В середині березня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі», в якій одночасно засуджувалось «адміністративне закриття храмів без згоди більшості населення» [15, с. 34]. Була названа надмірною також боротьба и церковними дзвонами. Це відразу позначилося на релігійному житті як у країні, так і в конкретному Кам’янському районі. Відчувши послаблення, громади збирали п’ятидесятки й подавали документи на реєстрацію. Так, 14 липня 1930 р. до органів влади надійшла заява від Свято-Троїцької старовірної громади з проханням про реєстрацію [4, арк. 20]. Окрім Кам'янського, вона охоплювала Верхньодніпровський і Криворізький райони. Після оформлення документів священик старовірів о.Павло (Глухов) відновив богослужіння в Свято-Троїцькому храмі на Нових планах в Кам’янському.

Від 26 лютого 1930 р. Кам’янський район, поряд з іншими шести районами Дніпропетровщини, було оголошено районом суцільної колективізації [3, арк. 17]. Процес колективізації означав не лише кампанію проти землі, а й національності і релігії. Розкуркулення було слушною нагодою для атак на церкву та окремих священиків.

Ще на квітневому об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у 1928 р. Сталін наголошував, що «хлібозаготівельна криза є проявом першого, в умовах непу, серйозного виступу капіталістичних елементів села проти Радянської влади» [18, с. 324]. Думку про необхідність наступу на куркульство в поєднанні з активізацією антирелігійної пропаганди в масах було продовжено генеральним секретарем на зборах активу Московської партійної організації [13, с. 214]. Згідно з оприлюдненою ним тезою про загострення класової боротьби, Сталін визначив політичне місце церкви в таборі ворогів соціалізму [19, с. 45]. Такі спроби були й раніше, але особливого пожвавлення вони набули в період хлібозаготівельної кризи 1928 р., коли в багатьох виданнях оприлюднювалися матеріали про саботаж заготівлі хліба куркулями і священиками. Релігійні громади все частіше оголошувалися «провідниками буржуазних настроїв», «агентами куркульсько-непманської агентури», а церкви – «сторожовим псом капіталізму», тому «всякий свідомий трудівник повинен боротися з контреволюцією» [23, c. 2].

Після закриття основних храмів упродовж 1928 – 1929 рр. у Кам’янському, в районі з оголошенням у 1932 р. безбожної п’ятирічки, розпочався новий етап боротьби з релігією, особливість якого полягала в тому, що антирелігійна кампанія перекинулася на навколишні села. Перша хвиля репресій на селі, що поглинула заможних селян – куркулів супроводжувалася депортацією священиків. Влада намагалася звинувати священиків у зв’язках із вигаданими «куркульськими організаціями», що мало «особливо небезпечні наслідки» [13, с. 214].

Від селян вимагали вступати в осередок безвірників, проявляти ініціативу переходу свого села на колективне господарство, залучаючи до колгоспів нові маси одноосібників. Саме завдяки діяльності безвірних осередків було остаточно закрито й зруйновано переважну більшість храмів, знищено християнський календар польових робіт, традиційний уклад життя в українському селі. Щороку за участю священиків поля обов’язково освячувалися, відправлялися молебні про дощ, про порятунок від шкідників тощо, на що тепер була заборона. З іншого боку, колгоспна власність на землю позбавляла селянина від священного відношення до земля.

Під час збиральної кампанії та хлібозаготівель 1932 – 1933 рр. безвірники внесли в договори про соцзмаганння такі пункти: повний вихід на роботу під час релігійних свят, бойкот церкви та сект, відмова від усіх релігійних обрядів, щоденна участь у перевірці виконання договорів [20, с. 13].

Голод і смерть чинили великий вплив на віросповідання і релігійні переконання, підриваючи тим самим соціальну базу церкви на селі. Передусім ці фактори позначилося на зменшенні кількості парафіян. Так, Свято-Миколаївська православна громада с. Тритузне до радянської влади налічувала 3 660 осіб, станом на 1 січня 1923 р. – 1958, на 1 січня 1924 р. – 1874, на 1 січня 1925 р. – 748, на 1 липня 1932 р. – 267, всі – українці [5, арк. 6]. За соціальним складом громада поділялася так: 5 робітників, 186 хатніх господарів, 2 кустарі, 16 звільнених від сільгоспподатку, 76 – оподаткованих за індивідуальним порядком [7, арк. 64]. 19 грудня 1932 р. були призначені загальні збори громади для обрання членів п’ятидесятки натомість тих, які вибули [7, арк. 64]. Але громаді так і не вдалося в голодному 1933-му назбирати п’ятидесятку. 8 квітня 1934 р. на засіданні Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету прийнято рішення «задовольнити прохання трудящих і дозволити РВК та МК закрити такі молитовні будинки, щоб використатти приміщення їх для культосвітніх потреб: церкву в с. Тритузне Кам’янської міськради» [7, арк. 64]. Така ж участь спіткала й Свято-Троїцький храм с. Аули, який віддали під зерносховище. А в будинку священика оселився голова сільради Борик [9, арк. 4].

Свято-Покровська православна громада с. Карнаухівські хутори, яка пройщла переєстрацію 1930 р., налічувала 278 осіб, всі – українці [8, арк. 4]. У зв’язку з нестачею коштів на ремонт Свято-Покровського храму, богослужіння відбувалися в сторожці. 6 липня 1931 р. вийшла постанова президії сільської ради про звільнення сторожки для клубу піонерів. Незважаючи на труднощі, українське село намагалося відстоювати свої святині до останньої можливості, направляючи скарги у різні інстанції відносно відібрання їхньої власності. Від 1932 р. на служіння було призначено 44-річного священика Кирила Чорного, який ініціював лист віруючих про повернення сторожки. Адміністративно-міліцейська секція Дніпропетровської облради направила до Кам’янської місьради листа з резолюцією повернути сторожку громаді. В свою чергу, Кам’янська міськрада звернулася до селищної ради с. Кархутори, щоб офіційно надали пояснення відносно відібрання у віруючих сторожки, яка весь час знаходиться запертою [8, арк. 21]. Сільська рада пояснила, що сторожку віддали під клуб по заяві піонерів с. Кархутори, але вже 28 серпня була вимушена повернути її громаді в аварійному стані. У листопаді 1934 р. Кархуторянською селищною радою було складено акт, що Свято-Покровська церква стоїть без ремонту її майже ніхто не відвідує, фундамент напівзруйнований, тому вирішено її закрити, а цінні речі передати сільраді. 13 грудня 1934 р. було винесено постанову Кам’янської міськради про заборону богослужінь до ремонту та судову відповідальність за нездачу церковного майна. А 20 грудня цього ж року виходить наступна постанова про скасування угоди з громадою, закриття церкви та використання приміщення для будівельного матеріалу. Формальною підставою став лист піонерів с. Кархутори до П. П. Постишева з проханням закриття церкви та « «повернення цього дурману під клуб» [8, арк. 58].

З вимиранням мешканців селищ внаслідок голодомору 1932 – 1933 рр. закриття та подальша руйнація православних храмів відбувалися з пасивним спротивом населення. Так, активісти Спілки войовничих безвірників, незважаючи на досить напружену роботу, не змогли зібрати належну кількість підписів у Романковому і Карнаухівці за закриття Свято-Успенської й Свято Варваринської церков. Селян зустрічали в крамницях, на базарах, ходили по домівках, але бажаючих закривати церкви було мало. Тому списки безвірників були сфабриковані. В 1936 р. вийшла постанова Секретаріату Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про закриття храмів в с. Романковому і в с. Карнаухівці [1, с. 75].

Порядок закриття церков зберігся і цього разу. Спочатку до сільрад викликали церковних старост для ознайомлення з рішенням влади. Потім опечатали будови і відібрали ключі, попередньо переписавши майно. Ікони, церковні книги і тканини таємно були раніше розібрані селянами. Церковне майно, що лишалося в церквах, було звалено просто неба і спалено. Церковні дзвони та металевий богослужбовий посуд відправили на переплавку, у фонд індустріалізації. Священика з с. Романкове репресували. Панотця Григорія, настоятеля Свято-Варваринської церкви, односельчани довгий час переховували, рятуючи від ув’язнення [17, с. 1].

Паралельно із закриттям храмів, відбувався процес руйнації таких традиційних рис української культури, як релігійність, а з ними – й самобутнього життя українського села. Як і аграрна, церковна політика була спрямована на конфлікт поколінь, розрив родинної цілісті, а відтак – й етнокультурного середовища. Дії бригад-активістів стосовно старших, хворих, яких викидали з житла на сніг, забирали посівне насіння, коли розбирали храми й насміхалися над вірою батьків, поступово досягла мети. Батьки боялися відвертості з дітьми-атеїстами, що стало одним із наслідків трагедії 1920 – 1930-х рр.

Нова атеїстична свідомість, що сформувалася через десятиліття у частини мешканців цієї території, набувала спотворених радянською дійсністю рис, як наприклад, в емоційній заяві селян с. Кархутори, здійсненій 11 грудня 1959 р., до уповноваженого по Дніпропетровській області у справах культів з проханням не відкривати церкву: «чтобы вы спасли наше село Кархуторы и прилегающие к нему колхозы от ожидающего нами нещастя, а именно: мы на сегодняшний день не маємо в селі попа, и мы считаем, що мы дуже щасливые, что удалося вытеснить с нашей территории такую нечистую силу как поп... предупреждаем вас, дорогой уполномоченный, что если вы станете на стороне вредителей советской власти попов, и пришлете такую неприятность у наше село як попа, а мы строители коммунизма не хотим попа потому, что все попы враги советской власти, они людей всякими хитростями обдурюют или запугивают... выпивают с людей последнюю кровь» [10, арк. 72].

Отже, трагедія Голодомору 1932 – 1933 р. полягала не тільки в фізичному винищенні мешканців України, а й у зламі культурно-історичних духовних традицій, перериванні часового зв’язку між поколіннями. Намагаючись знищити церкву та сформувати потрібний тоталітаризмові світогляд, тоталітарна держава прагнула зробити людину слухняним гвинтиком у державному механізмі.

Живучи в соціумі, людина пристосовувалась до нього, почуваючи себе або в гармонії, або дискомфортно. Будь-які крайнощі неминуче приводили до трагедійного розриву, тому на побутовому рівні поволі сприймалися правила гри цього суспільства. У повсякденному житті пересічної людини спострігалися досить непрості процеси, які свідчили про своєрідний психологічний злам, пов’язаний із зміною морально-ціннисних орієнтирів в оновленому супільстві. Безпосереднім враженням від масових репресій був психологічний стан відчаю, страху, напруги, недовіри й підозри. Суспільство сприйняло своєрідне ідеологічне обгрунтування більшовиків у вигляді концепції «класового ворога» відносно релігії та церкви, завдяки запровадженню механізму політичного тиску й репресій. З іншого боку, викорінювалася релігійна свідомість й замінювалася на іншу, комуністичну. Метастази одного із найбільш жахливих злочинів в історії людства проявляються до сьогодні у поруйнованій духовності.

Бібліографічні посилання:
1. Буланова Н. М. Земні силуети віри. – Д.: Січ, 2000. – 112 с.
2.Буланова Н. Н. Седые берега судьбы. Очерки истории ОАО Днепроцемент». 1934 – 2004. – Д.: Металл, 2004. – 224 с.
3. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. П-7. – Оп. 1. – Спр. 1602. – 21 арк. – Далі – ДАДО.
4. ДАДО. – Ф. 1278. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 20.
5. ДАДО. – Ф. 1278. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 6;
6. ДАДО. – Ф. 1278. – Оп. 1. – Спр. 19. – Арк. 2.
7. ДАДО. – Ф. 1278. – Оп. 1. – Спр. 77. – Арк. 64.
8. ДАДО. – Ф. 1278. – Оп. 1. – Спр. 432 а. – Арк. 4.
9. ДАДО. – Ф. 6464. – Оп. 2. – Спр. 27. – Арк. 39.
10. ДАДО. – Ф. 6464. – Оп. 2. – Спр. 39. – Арк. 72.
11. «Звезда». – 4 травня 1928.
12. Історія євангельських християн-баптистів // Польовий архів автора. – Дніпродзержинськ, 1998. – 4 с.
13. Киридон А. М. Час випробувань. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 384 с.
14. Конквест Р. Жнива скорботи. – К.: Либідь, 1993. – 334 с.
15. Одинцов М. И. Государство и церковь (История взаимоотношений. 1917 – 1938 гг.). – М.: Знание, 1991.
16. Осипова И. И. «В язвах своих сокрой меня... » - М.: Серебряные нити, 1996. – 224 с.
17. Спогади діда Пилипа Колоди // Польовий архів автора Записані Н. Булановою в 1998 р. – 1 с.
18. Сталин И. В. Сочинения. Т. 10. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1949.
19. Сталин И. В. Сочинения. Т. 11. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1949.
20. Турган О. Робота безвірників під час збиральної // Безвірник. – 1933. –
№ 11 – 12.
21. Форостюк О.Д. Нагляд і реґламентація релігійного життя органами державної влади в радянській Україні в 20-х роках // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. статей Донецького інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. – № 1.
22. Центральний державний архів вищих органів влади у Києві. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 677. – 67 арк.
23. Церковь наступает. – М.: Изд-во «Безбожников», 1928.


Переглядів: 1384 | Додав: museumkamyanske | Рейтинг: 2.1/18
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання